Стандарти залучення представників потерпілих у справах
Міжнародні механізми правосуддя напрацювали певні стандарти залучення та участі потерпілих у процесах. За Римським статутом та практикою МКС потерпілі можуть виступати не лише як свідки, а як самостійні учасники провадження з правом на правничу допомогу, подання своїх позицій та вимог щодо репарацій.
У справі Лубанга[595] Суд уперше системно визначив статус потерпілих і допустив їх як самостійних учасників процесу: їхні представники могли подавати заяви про участь, висловлювати позицію щодо кваліфікації діянь, ставити запитання свідкам через суд і брати участь при розгляді репарацій. Водночас палата чітко обмежила коло їхніх інтервенцій – забороняє виходити за межі обвинувачення та дублювати функцію прокурора, формуючи практичні межі повноважень адвокатів потерпілих.
У справі Катанга[596] МКС запровадив модель групового представництва потерпілих у процесі, визначив критерії допуску до участі та розподілу ролей між кількома представниками виключно за умови, що їхня активність не підриває права захисту та процесуальну економію. Надалі розвиваючи цей підхід, у справі Онгвена потерпілих об’єднали у великі групи з двома спільними юридичними представниками, які могли подавати письмові зауваження, допитувати свідків у межах, визначених палатою, та активно впливати на етап репарацій. Водночас Суд чітко наголошував, що участь потерпілих не може перетворити процес на «колективну комісію з пошуку істини» і повинна залишатися сумісною з правами обвинуваченого[597].
Окремі факти злочинів вимагають залучення та участі у справі не тільки індивідуальних, а й колективних постраждалих. Зокрема, у справі проти Аль Махді, де оцінювались факти знищення культурної спадщини в Тімбукту, представники потерпілих обґрунтовували зв’язок між руйнуванням святинь, моральною шкодою місцевим громадам і потребою у колективних заходах відшкодування шкоди (меморіали, відновлення об’єктів, програми примирення), але не могли вимагати репарацій за шкоду, яка виходила за межі підтверджених епізодів[598].
Практика МКС зазвичай оцінює відповідальність виконавців злочинів вищого рівня, то у своїх підходах до ідентифікації потерпілих у справі може розширювати категорії. Так, рішення у справі проти Нтаганди[599] ідентифікує групи прямих і непрямих постраждалих від атак на цивільне населення та інших злочинів у Конго, які мають право на репарації. Щоб потерпілі могли претендувати на включення до якоїсь з категорій, їх представники мали довести наявність конкретного причинного зв’язку між кожним типом шкоди та інкримінованими епізодами. Палата визнавала дуже широкий спектр шкоди, але відхилила вимоги там, де зв’язок із встановленими фактами був недостатньо обґрунтований. Тому адвокат потерпілих у такому процесі мав власний тягар доказування, а не лише був зобов’язаний режимом «морального представництва» загальної трагедії[600].
Практика Європейського суду з прав людини додатково сформувала вимоги до ефективності представництва потерпілих у кримінальному процесі, забезпечення їх доступу до правди та справедливого розгляду, коли йдеться про масові та системні порушення прав людини. Роль потерпілих та їх представників у процесі оцінюється з точки зору процесуальних обов’язків держави за статтями 2 та 3 Конвенції. Суд послідовно наголошує, що у справах про позбавлення життя чи заборону катувань держава зобов’язана провести ефективне розслідування, яке, серед іншого, має «залучати родичів постраждалої особи в тій мірі, яка є необхідною для захисту їхніх законних інтересів». Це означає, що представники потерпілих повинні мати доступ до інформації про хід розслідування, можливість знайомитися з матеріалами (принаймні у ключових частинах), ставити запитання свідкам, оскаржувати рішення про закриття провадження та впливати на його хід[601].
Крім того, ЄСПЛ розвиває стандарт рівності засобів (equality of arms), який хоча й формувався переважно у контексті прав обвинуваченого, але застосовується і до представників потерпілих, коли вони залучені до провадження. Суд підкреслює, що жодне прагнення до швидкості чи процесуальної економії не може виправдати нерівність сторін щодо доступу до доказів, можливості коментувати подання іншої сторони чи брати участь у ключових слуханнях. У справах Nideröst-Huber v. Switzerland[602], Barberà, Messegué and Jabardo v. Spain[603] та інших ЄСПЛ вказував, що приховане від однієї сторони листування суду з іншою, відсутність можливості реагувати на доводи опонента або закрите від заявника використання доказів несумісні з вимогами справедливого суду. Для адвокатів потерпілих це означає право вимагати рівних можливостей бути поінформованими й висловлювати позицію щодо матеріалів, які впливають на результат справи.
