Огляд минулих та поточних рішень у сфері правосуддя

Національний рівень

Дискусії навколо процесів правосуддя щодо наслідків збройного конфлікту на території України тривають вже не один рік. Збройне протистояння розпочалося ще у 2014 році, але публічно частіше звучить 24 лютого 2022 року, коли відбулось широкомасштабне вторгнення РФ, як початок війни[6]. Водночас більше десяти років національні та міжнародні органи правосуддя аналізують наслідки окупації Кримського півострову та протистояння на території окремих районів у Донецькій та Луганській областях.

Протягом кількох місяців з початку збройного конфлікту Україна юридично визнала Крим окупованою територією. 15 квітня 2014 року було прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який визначив відповідальність РФ за ці території та заперечив будь-які її територіальні права на цей регіон[7]. Початок «антитерористичної операції» 13 квітня 2014 року вплинув на правову кваліфікацію подій на Донбасі[8]. Надалі, переважна більшість дій, які вчинялись в умовах активних бойових дій, тлумачилися як терористичні акти, а представники незаконних збройних формувань самопроголошених «ЛНР» та «ДНР» розглядались як учасники терористичних організацій. Судам було достатньо запровадженого правового режиму антитерористичної операції для того, щоб аргументувати свої рішення за статтями 258 («Терористичний акт»), 258-3 («Створення терористичної групи чи терористичної організації») Кримінального кодексу України.

Ймовірні факти порушень законів та звичаїв війни фіксувались з 2014 року, але їхня кваліфікація за статтею 438 («Порушення законів та звичаїв війни») КК України була радше винятком, ніж правилом. Наприклад, за 2014 рік зареєстровано лише одне кримінальне правопорушення за цією статтею та 1499 із правовою кваліфікацією як терористичний акт[9]. Крім того, ймовірні факти вчинення воєнних злочинів реєструвались також за загальнокримінальними статтями Кримінального кодексу України, такими як стаття 115 («Умисне вбивство»), 146 («Незаконне затримання») та інші[10]. Неможливо їх виокремити із загальної статистики, що відображають точну кількість, оскільки у судовій та слідчій перекваліфікації таких проваджень за статтею 438 КК України, ця практика була досить поширеною. Частіше статтю про порушення законів та звичаїв війни застосовували правоохоронні органи у прив’язці до контексту подій на території Кримського півострову.

Починаючи з 2020 року кількість зареєстрованих кримінальних проваджень за ймовірно воєнні злочини почала зростати, хоча й не набула масового характеру[11]. Водночас на тлі восьми років збройного конфлікту, що триває, судова практика у справах за статтею 438 КК України не розвинулась достатньою мірою. Станом на початок 2022 року було винесено рішення у трьох кримінальних провадженнях і лише одне з них – проти затриманого обвинуваченого, два інших розглядалися у заочному порядку. До того ж не були справи щодо виконавців нижчої ланки – представників незаконних збройних формувань самопроголошених «ЛНР» та «ДНР».

Затриманих російських військових переслідували за статтею 437 КК України («Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни») у сукупності зі статтею 110 КК України («Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України») за участь у бойових діях на території України та іншими статтями, які охоплювали перетин кордону. Крім цього, їхній зв’язок з самопроголошеними «ЛНР» та «ДНР» розглядався крізь призму терористичного акту та участі у терористичній організації (статті 258, 258-3 КК України). Надалі, під час АТО/операції об’єднаних сил [12] засуджені російські військові використовувались як «обмінний фонд» для звільнення затриманих українських військовослужбовців та цивільних, ув’язнених на Донбасі, тому фактично вони не відбували призначені судом покарання.

Ситуація кардинально змінилася після 24 лютого 2022 року. З моменту повномасштабного вторгнення РФ на територію України практично всі діяння, вчинені в умовах збройного конфлікту, кваліфікуються як порушення законів та звичаїв війни. Так, лише за 2022 рік було зареєстровано 60 387[13] кримінальних правопорушень з такою правовою кваліфікацією, а за 2023 рік – 53 463 правопорушення[14]. Їхня кількість постійно зростає. Інформацію про ці провадження щоденно оновлює Офіс Генерального прокурора на офіційних порталах[15]. Поряд з цим збільшується кількість зареєстрованих фактів, які кваліфікуються як розв’язування та ведення агресивної війни, що є інтерпретацією злочину агресії за українським законодавством. Також правоохоронні органи активно застосовують статті щодо злочинів проти основ національної безпеки, особливо на звільнених від контролю РФ територіях.

З повномасштабним вторгненням значно зросла кількість російських військових, затриманих як військовополонених. Це розширило можливості системи правосуддя починати провадження щодо реальних осіб. Протягом лютого-березня 2022 року їх переслідували за статтями 110 («Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»), 332-2 («Незаконне перетинання державного кордону України»), 437 («Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни») КК України — фактично за перетин кордону й участь у бойових діях. Хоча правовий статус військовополоненого за Конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року передбачає гарантії, які мають надаватись таким особам та захищають від такого переслідування[16]. Тому поступово справи проти російських військових почали вже активно розглядатись за фактами порушення законів та звичаїв війни[17]. Станом на кінець 2023 року 470 особам повідомлено про підозру, до суду направлено 316 обвинувальних актів, а засуджено 73 осіб[18]. Не дивлячись на те, що ці показники включають як справи проти реальних затриманих, так і провадження за відсутності обвинувачених (in absentia), такі швидкі результати викликають питання щодо якості проведеного розслідування та зібраних доказів.

Крім того, після 24 лютого 2022 року і далі розвивається практика заочного переслідування російських посадовців за статтею 110 КК України («Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»), періодично у поєднанні зі статтею 437 КК України («Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни»). Зокрема — за факти визнання «незалежності» самопроголошених «ЛНР» та «ДНР», а також голосування за приєднання окремих областей України до РФ[19]. Суди у різних регіонах України вже виносять вироки у таких провадженнях у той час, поки у правовому полі тривають дискусії на предмет того, чи користуються такі особи імунітетом від судового переслідування[20].

Система правосуддя після 24 лютого 2022 року намагається відреагувати на запит суспільства на справедливість. Публічні процеси у судах демонструють, що держава насамперед прагне пришвидшити покарання, а не відновити істину. Складність доведення найтяжчих міжнародних злочинів потребує від усіх учасників кримінального провадження особливих знань, навичок та матеріально-технічних ресурсів. Через це на фоні об’єктивних умов, пов’язаних із збройним конфліктом та загальною небезпекою у різних регіонах, пасивною позицією адвокатів захисту у більшості проваджень[21], а також обмежень за нормами законодавства, процеси перетворюються на швидке правосуддя, що викликає сумніви щодо його якості та безсторонності.

Зазначене вище дозволяє виокремити такі характерні ознаки національної системи правосуддя під час війни в Україні:

• Збройний конфлікт в Україні триває вже більше ніж десять років, створюючи значні та часто неминучі виклики для правосуддя за міжнародні злочини. Але українська система правосуддя досі не змогла ефективно адаптуватися до цих викликів (які, ймовірно, існували до 2014 року) на рівні права та судової практики. Натомість було обрано підхід, коли прийняті рішення підлаштовувались під поточну ситуацію.
• Зокрема, підходи до аналізу фактів вчинення загальнокримінальних злочинів застосовуються і щодо злочинів за міжнародним правом. Це передбачає, що факти порушень законів та звичаїв війни розглядаються без врахування притаманних ним особливостей.
• Масштаб наслідків збройного конфлікту здатен паралізувати не тільки систему правосуддя, а і систему виконання покарань. Кожне з проваджень — це багатокомпонентна робота слідчих, прокурорів, суддів та адвокатів. На додаток до розгляду міжнародних злочинів, на контролі правосуддя залишається і масив щоденних загальнокримінальних злочинів.
• Національна правова база наразі не адаптована для розв'язання проблем, пов'язаних з конфліктом, а також для здійснення проваджень відповідно до міжнародних стандартів. Наразі зміни до нормативно-правових актів мають переважно реактивний характер і не спрямовані на більш основоположну загальну трансформацію правової бази України, що є першочерговою потребою.
  З іншого боку, фрагментарний процес внесення законодавчих змін не враховує, як ці зміни самі по собі можуть вплинути на практику роботи слідчих та прокурорів, що своєю чергою може призвести до посилення проблем на рівні судових органів та правозастосовчої практики.
• Законодавство України наразі в основному орієнтує правоохоронні органи на розслідування індивідуальних злочинів. Водночас більшість міжнародних злочинів і їхнє дослідження вимагає системного аналізу, що включає, наприклад, дослідження дій керівних та командних структур, масштабного збору різних видів доказів, розслідування не тільки діянь безпосередніх виконавців, а й непрямих виконавців вищого рівня, а не фокусу тільки на окремих особах.
  Щодо міжнародних злочинів, такі системні провадження можуть впливати на правову кваліфікацію окремих діянь та характер індивідуальної відповідальності за них, що може більш адекватно відображати характер цих злочинів, вчинених у межах військових операцій або державної політики.
• Перспектива національних процесів правосуддя — це притягнення до відповідальності за найтяжчі міжнародні злочини у порядку in absentia. Практика більше ніж десяти років збройного конфлікту на території України показала, що саме до таких проваджень найбільш активно звертається система правосуддя України. Проте відкритим залишається питання, чи здатен такий підхід забезпечити реальне притягнення винних осіб до відповідальності.
  На сьогодні таке розслідування та розгляд справ лишається інструментом статистики й створює хибне враження, що Україна здійснює правосуддя у той час, коли де факто інтереси постраждалих — поза увагою правоохоронної системи, а виконавці найтяжчих злочинів залишаються на свободі. За більше ніж десять років збройного конфлікту на території України не відомо про жодний випадок, коли вирок, винесений in absentia було виконано.
• На фоні масиву зареєстрованих проваджень після повномасштабного вторгнення вся увага системи правосуддя сфокусована на дослідженні цих фактів. Внутрішні підходи роботи правоохоронних органів на практиці не пріоритизують події у Криму та на Донбасі, які стались до 24 лютого 2022 року.
  Ці факти не були повноцінно досліджені, попри те, що вони є важливим етапом і першопричиною подій після повномасштабного вторгнення. Безкарність за найтяжчі міжнародні злочини, вчинені протягом 2014–2022 років, можливо, стала підґрунтям для продовження вчинення таких злочинів після 2022 року, що показує послідовну політику РФ. Інтереси та права постраждалих від цих злочинів залишаються знехтуваними.

Міжнародний рівень

Порівняно з попереднім періодом збройного конфлікту з 2014 по 2022 рік, з початку вторгнення міжнародна спільнота приділяє безпрецедентну увагу правосуддю щодо ситуації в Україні:

• 43 країни-учасниці Римського статуту направили запит про відкриття розслідування Міжнародним кримінальним судом. Як наслідок, Офіс Прокурора МКС досліджує ситуацію в Україні з березня 2022 року[22]; і вже було оприлюднено ордери на арешт російського президента та дитячого омбудсмена[23], а також російських військових командувачів[24].

• Через велику кількість переміщених осіб внаслідок війни Росії проти України, що опинились у країнах Європи, Америки та Азії, ймовірно 26 держав[25] відкрили провадження за принципом універсальної юрисдикції. У США навіть було внесено зміни до національного законодавства, щоб спростити притягнення до відповідальності винних у найтяжчих злочинах, вчинених в Україні[26].

• Євроюстом було створено спільну слідчу групу, до якої увійшли Литва, Польща, Україна, Естонія, Латвія, Словаччина та Румунія. До групи також приєднався МКС[27].

• США, Європейським Союзом та Великою Британією було виділено фінансування та створено Atrocity Crimes Advisory Group, яка допомагає ОГП.[28]

• Багато країн делегують слідчих та судмедекспертів (наприклад, Франція, Нідерланди) для допомоги українським колегам, організовують тренінги, а також надають обладнання для проведення експертних досліджень та процесуальних дій.[29]

• Створюються нові платформи, такі як Діалогова група, і використовуються наявні майданчики для обговорення механізмів притягнення до відповідальності, щоправда, здебільшого вищого керівництва РФ[30] тощо.

• Міжнародний центр переслідування за злочин агресії (ICPA) був відкритий у м. Гаага (Нідерланди). Завдання цього центру — підготовка справи щодо російської військової агресії проти України, через збереження необхідних доказів та сприяння процесу формування кейсу на ранній стадії. [31]

• Незалежна міжнародна комісія з розслідування щодо України була створена Радою з прав людини 4 березня 2022 року відповідно до резолюції 49/1 для дослідження всіх ймовірних порушень і посягань на права людини, порушень міжнародного гуманітарного права та пов'язаних з ними злочинів, вчинених Російською Федерацією у контексті агресії проти України. [32]

• Рада Європи прийняла рішення про створення Реєстру збитків для України як перший крок для створення компенсаційного механізму для жертв агресії РФ[33]. З 2 квітня 2024 року він офіційно розпочав приймати заяви від постраждалих[34].

Через велику кількість різних ініціатив є проблеми з координацією зусиль суб'єктів міжнародного правосуддя, запровадженням комплексного та стратегічного підходу для цього, уникненням дублювання ініціатив, подоланням розбіжностей у різних правових системах кожного суб'єкта та встановленням спільних стандартів (наприклад, стандартів, що використовуються для збору доказової бази).

‍
З цією метою ініціатори Діалогової групи з питань відповідальності за порушення прав людини в Україні — МКС, Єврокомісія, Євроюст у співпраці з Офісом Генерального прокурора, та за підтримки й головування Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди — запустили координаційний механізм, який запропонував платформу для обговорення та узгодження національних і міжнародних зусиль між зацікавленими сторонами.

Допомога Україні, яка реалізовується через проведення тренінгів та іншу підтримку роботи органів слідства і прокуратури, не враховує унікальні аспекти національного контексту. Серед них, зокрема, архітектура правосуддя та положення чинного законодавства, які створюють виклики для розслідування найтяжчих міжнародних злочинів. Такий підхід зумовлює дві суттєві проблеми: 

1. Запропоновані заходи забирають робочий час та людський ресурс, що своєю чергою ускладнює роботу на місцях в умовах викликів збройного конфлікту.
2. Рекомендації та навчання від міжнародних партнерів практично не мають ефекту через якість національного законодавства, а також відсутність процесуального статусу в іноземних спеціалістів. Це означає, що вони не мають доступу до матеріалів проваджень, а їхні консультації не можуть бути офіційно використані у справі. Для того, щоб виправити ситуацію, такі зусилля мають бути краще впорядковані, приведені у відповідність до міжнародних стандартів, ефективно координуватися та контролюватися.

Запит на справедливість

Недостатня спроможність національної системи забезпечити ефективне правосуддя та справедливість впливає на здатність органів влади та міжнародних партнерів задовольнити суспільний запит на справедливість.

Цей розрив поглиблюється відсутністю політичної волі з боку керівництва України врахувати запит жертв та громадськості до правосуддя, як і позиції та досвід професійної юридичної спільноти, інших зацікавлених груп, зокрема ветеранів. [35]

У вересні та грудні 2022 року соціологічна група «Рейтинг» проводила загальнонаціональні соціологічні опитування, які, зокрема, містили запитання щодо відправлення правосуддя щодо наслідків війни. [36]

Опитування показали, що українці потребують невідкладного правосуддя та притягнення винних до відповідальності: на думку більшості опитаних (75%), судові процеси щодо воєнних злочинів в Україні повинні розпочатися якнайшвидше, 23% опитаних вважають, що це потрібно зробити після закінчення війни.

На противагу відшкодуванню збитків, завданих населенню країни, покарання винних було названо першочерговим пріоритетом: 75% респондентів вважають, що правосуддя щодо воєнних злочинів має ґрунтуватися на справедливому покаранні воєнних злочинців, і лише 21% вважають, що відшкодування збитків є пріоритетом.

Водночас як свідчать результати загальнонаціонального опитування та професійних груп, респонденти віддають перевагу легітимним формам правосуддя, гарантованим правовою системою: 55% виступають проти самосуду; респонденти з суддівської та ветеранських спільнот також продемонстрували високий рівень очікувань щодо судових процесів, пов'язаних з воєнними злочинами, які базуються на стандартах належної правової процедури. [37]

В той самий час опитування демонструють, що більшість респондентів вказали на те, що існують негативні настрої та упередження серед суспільства щодо судової та правоохоронної систем, які зберігаються і під час повномасштабного вторгнення. Таке ставлення ґрунтується на високому рівні критики та недовіри до системи загалом. [38]

Опитані респонденти, як судді, так і ветерани, мають достатній рівень розуміння явного суспільного запиту. Водночас існує усвідомлення загроз того, що невиконання, зволікання або невідповідність суспільним уявленням про правосуддя може стати вагомим фактором дестабілізації та репутаційних ризиків для України. [39]

За участю національних та міжнародних суддів будуть найбільш ефективним механізмом притягнення до відповідальності за найтяжчі міжнародні злочини (у середньому 65% респондентів). Таку ж думку висловили судді-респонденти під час фокус-груп та глибинних інтерв’ю. Ще 22% учасників національного опитування вважають ефективними міжнародні інституції, і лише 7% – національні суди. [40]

Позиція професійних груп, зокрема суддів та ветеранів, дещо відрізняється від загальної суспільної думки. Так, думки та ідеї, висловлені суддями під час фокус-груп та глибинних інтерв’ю, свідчать про відсутність єдиного бачення та розуміння того, які механізми правосуддя та притягнення до відповідальності можуть бути застосовані щодо ситуації в Україні.

Низький рівень розуміння проблемних питань, порівняно з підходами міжнародного права, у поєднанні з загальною виснаженістю від судової реформи, що триває десятиліттями, призвели до скептичного ставлення до змін серед суддів. Самі судді озвучують домінантну консервативну оцінку системи, визначаючи, що вона має достатній потенціал розглядати всі злочини, вчинені в умовах збройного конфлікту в Україні, хоча і потребує певної підтримки та розбудови потенціалу.

Натомість опитані ветерани здебільшого наголошували на необхідності використання змішаних (гібридних) механізмів для притягнення до відповідальності осіб, які вчинили злочини під час збройної агресії проти України, у межах яких зусилля національних органів влади будуть посилені міжнародними слідчими, прокурорами та суддями. На їхню думку, це не лише дозволить дотримуватися стандартів правосуддя на вищому рівні, але й дасть змогу краще інформувати світову спільноту про злочини, вчинені російськими військовими. [41]

Брак комунікації/роз’яснень від органів державної влади відзначили 60% респондентів національних опитувань. Показники свідчать про те, що значна частина населення володіє інформацією про ймовірні міжнародні злочини Російської Федерації або безпосередньо постраждала від збройного конфлікту, але не повідомляє про них слідчим органам, зокрема, через недостатність інформації про механізми правового захисту.

Ініційований національний телевізійний марафон та інші комунікаційні інструменти, обрані урядом, здебільшого зосереджені на загальній інформації та успіхах розслідування, ігнорують проведення правової та просвітницької роботи з роз’яснення важливості та шляхів, правових звернень до правоохоронних органів для правового захисту потерпілих. [42]

Окремі категорії постраждалих залишаються поза увагою, зокрема, антикризові комунікації. Наприклад, сім’ї зниклих безвісти внаслідок бойових дій, які займають проактивну позицію у пошуку близьких, можуть стикнутися з негативною реакцією з боку влади. Водночас експерти зазначають, що невдоволення і розчарування постраждалих можуть бути використані агентами держави-агресора для дестабілізації ситуації в країні.