Участь осіб, постраждалих від воєнних злочинів у процесі правосуддя

Статус потерпілого у провадженні

Національне законодавство України не містить визначення категорії «постраждала особа». Але у межах кримінальних проваджень ті, хто постраждали від наслідків збройного конфлікту, можуть брати активну участь та захищати власні права. Норми КПК України передбачають три процесуальні статуси, які можуть мати постраждалі від найтяжчих міжнародних злочинів:

1. Заявник — фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого розпочати досудове розслідування, і не є потерпілим[572]. Права заявника у провадженні обмежені, оскільки ця особа не постраждала від наслідків вчинення злочину, а лише повідомляє правоохоронні органи про відомі їй обставини для відкриття справи. Тому процесуальний статус заявника дозволяє:

• отримати від органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію, зокрема, витяг з ЄРДР;
• подавати на підтвердження своєї заяви речі й документи;
• отримати інформацію про закінчення досудового розслідування[573].

2. Потерпілий — фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди; юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди[574]. Правовий статус потерпілого надає постраждалим особам найбільше можливостей для участі у процесі правосуддя. З одного боку, провадження досліджує обставини завдання шкоди такій особі, а з іншого — надає можливість отримати сатисфакцію за результатами процесу. Процесуальний статус потерпілого передбачає:

• можливість мати представника та брати участь у процесі через нього або безпосередньо;
• бути поінформованим про хід провадження, зміст та суть підозри / обвинувачення, процесуальних рішень, які приймаються щодо підозрюваного / обвинуваченого, зокрема ознайомлюватись з матеріалами провадження та отримувати копії документів;
• можливість подавати докази під час розслідування та судового розгляду;
• право брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях;
• право давати пояснення та відмовлятись від їхнього надання; 
• можливість на забезпечення безпеки щодо себе, близьких родичів чи членів своєї сім’ї, майна та житла;
• можливість оскаржувати процесуальні рішення;
• право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом;
• можливість висловлювати свою думку під час розв'язання питання про призначення покарання обвинуваченому[575].

Також КПК України зобов’язує потерпілого зберігати таємницю досудового розслідування та своєчасно прибувати за викликом слідчого, прокурора, слідчого судді, суду для участі у процесуальних діях[576].

3. Свідок — фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань[577]. Можливості процесуального статусу свідка пов’язані виключно з інформацією, яку він може надати як доказ. Для цієї ролі у кримінальному провадженні не важливо, чи особа постраждала від вчинення злочину, натомість мають значення відомості, які вона може надати слідству. Тому статус свідка не передбачає можливості отримати відшкодування за завдану йому шкоду. КПК України закріплює такі права свідка:

• знати, у зв’язку з чим і в якому кримінальному провадженні він допитується;
• отримувати професійну правову допомогу від адвоката під час процесу;
• відмовитись від давання показань, якщо вони можуть зашкодити самій особі чи її близьким;
• користуватись нотатками чи документами при даванні показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших відомостей, які йому важко тримати в пам’яті;
• ознайомлюватися з протоколом допиту та заявляти клопотання про внесення до нього змін, доповнень та зауважень, а також власноруч робити такі доповнення і зауваження;
• заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом[578].

Кримінальне процесуальне законодавство України виключає відомості, які становлять охоронювану законом таємницю, з інформації, що може розголошувати свідок[579]. Тому, навіть якщо особа володіє такими даними, це не може стати предметом її свідчень у процесі. Водночас на свідка у кримінальному провадженні покладається обов’язок надавати тільки правдиву інформацію, що гарантується кримінальною відповідальністю за надання завідомо неправдивих відомостей[580]. Крім того, свідок попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань.

Доступ уцілілих до правосуддя

Проблеми у роботі національної системи правосуддя України впливають на рівень довіри до відповідних органів серед населення. Після початку збройного конфлікту у 2014 році запит на правосуддя з боку постраждалих осіб зріс в рази, але оцінка ефективності роботи держави у цьому напрямку не змінилась[581]. Зокрема, результати проведеного соціального дослідження показують, що за пів року після повномасштабного вторгнення РФ лише 5 % опитаних звертались до правоохоронних органів України щодо наслідків війни[582]. Оцінюючи механізми правосуддя за найтяжчі міжнародні злочини, вчинені на території України, 5 % опитаних визначили, що на їхню думку українські суди будуть ефективними. А на противагу цьому 63 % респондентів назвали спеціальні суди за участі національних та міжнародних суддів та 23 % — міжнародні інституції[583]. Водночас загальний рівень довіри населення до неурядових громадських організацій значно вищий (41,1 %), ніж до правоохоронних органів (наприклад, НПУ — 27,3 %), органів прокуратури (11,4 %) та суду (11,3%)[584].

З 2014 року велика кількість неурядових громадських організацій зосередила свою роботу на документуванні наслідків війни на території України. Починаючи з подій на території Кримського півострову та Донбасу, а з 2022 року — по всій Україні продовжують збиратись факти вчинення ймовірних найтяжчих міжнародних злочинів та серйозних порушень прав людини[585]. НУО не обмежені положеннями кримінального процесуального законодавства, тому більшість проблем, які постають перед правоохоронними органами, є неактуальними для діяльності організацій. Зокрема завдяки НУО вдається фіксувати події на території Криму в умовах окупації. Своєю чергою, НУО взяли на себе обов’язок супроводжувати постраждалих осіб від збройного конфлікту, який містить допомогу під час вирішення гуманітарних та соціальних питань, а також надання правової допомоги, зокрема щодо звернення до національних правоохоронних органів та міжнародних судових інстанцій.

Через велику кількість НУО, які займаються суміжними питаннями у сфері документування найтяжчих міжнародних злочинів, важливо налагоджувати внутрішню співпрацю. З 2014 року зберігається ситуація, коли одних і тих самих постраждалих можуть опитувати представники різних НУО, що збільшує ризик повторної травматизації таких осіб. Крім того, зважаючи на триваюче розслідування МКС ситуації в Україні, велика кількість версій свідчень постраждалих може негативно вплинути на процес розгляду справи Судом чи зробити покази таких осіб нерелевантними для Суду. І, хоча МКС спільно з Євроюстом презентували Керівні принципи щодо документування, на практиці їх рідко дотримуються[586].

З іншого боку, деякі постраждалі настільки прагнуть домогтися справедливості, що готові розповідати свої історії стільки разів, скільки зможуть, всім людям, які будуть їх слухати (НУО, слідчим, журналістам). Потрібно досягти балансу між суворими вимогами формального розслідування, коли потерпілу особу не можна опитувати кілька разів, та необхідністю адвокатувати зміни до законодавства; така адвокація буде найбільш ефективною, коли вона ґрунтується на реальних історіях та свідченнях.

Своєю чергою НУО намагаються співпрацювати з національними органами правосуддя та висвітлювати системні проблеми, які виникають у постраждалих осіб. Така взаємодія можлива завдяки залученню громадянського суспільства самими органами до обговорення питань, пов’язаних зі збройним конфліктом, або аспектів їхньої діяльності. Але найбільшим викликом для НУО залишається те, як зробити зібрану ними інформацію допустимою для кримінальних проваджень. За загальними правилами КПК України така інформація не може бути використана як доказ у провадженні. Потенційно такі дані можуть розглядатись як:

• Показання з чужих слів — положення КПК України допускає використання показань з чужих слів. У процесуальному порядку означає, що представники НУО, які зібрали відповідну інформацію, мають бути допитані як свідки. Та у порівнянні з іншими видами доказів, отриманих безпосередньо, така інформація матиме меншу доказову силу у справі[587].
• Речові докази — безпосередньо зібрані речові докази на місцях вчинення злочинів НУО також не можуть бути використані за вимогами КПК України. Оскільки у розумінні законодавства буде порушена процедура їхнього вилучення, це створить ризик визнання таких доказів недопустимими у процесі[588].
• Звернення — з огляду на проблеми обміну інформацією між НУО та правоохоронними органами, найбільш дієвим для національних кримінальних проваджень залишається обмін інформацією. Це передбачає письмову передачу інформації щодо фактів вчинених злочинів та відповідних контактів постраждалих осіб, з їхнього дозволу. Така форма дозволить підтвердити джерело отримання даних та долучити до проваджень відомості про спосіб їхнього отримання. Тому безпосередній збір доказів вже буде покладатись на органи правосуддя[589].

З точки зору участі постраждалих осіб у кримінальних провадженнях, найбільше можливостей для захисту їхніх прав надає процесуальний статус потерпілого. Починаючи з можливостей подавати докази у кримінальному провадженні, закінчуючи правом звернутись до суду із цивільним позовом для відшкодування завданої шкоди. Така особа або самостійно, або через представника може стати активним учасником кримінального провадження, впливати на його хід та отримувати актуальну інформацію про його результати. Але для цього важливо докладати активних зусиль, бо навіть для отримання інформації про хід розслідування необхідно звертатись до слідчого чи прокурора самостійно.

Норми законодавства про безоплатну правову допомогу визначають серед переліку суб’єктів її отримання окремі категорії постраждалих від збройного конфлікту, що має зробити правові послуги доступнішими. До них відносяться:

• внутрішньо переміщені особи;
• громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, з питань, пов’язаних із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб (зокрема про відшкодування шкоди, завданої внаслідок обмеження у здійсненні права власності на нерухоме майно або його знищення, пошкодження) у зв’язку зі збройною агресією Російської Федерації та тимчасовою окупацією території України;
• потерпілі від кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості, катування або жорстокого поводження під час воєнних дій чи збройного конфлікту у кримінальних провадженнях, розпочатих за фактом вчинення таких кримінальних правопорушень;
• особи, стосовно яких згідно із Законом України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України на час позбавлення особистої свободи та після звільнення у зв’язку із захистом прав і законних інтересів, порушених через позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України[590].

Але практика залучення адвокатів, що співпрацюють із системою БПД, до представництва інтересів потерпілих у провадженнях не є поширеною[591]. Не дивлячись на те, що такі адвокати більш охоче погоджуються на супровід потерпілих від найтяжчих міжнародних злочинів, основний запит до системи БПД залишається на здійснення захисту підозрюваних/обвинувачених[592]. При цьому залишається актуальним запит адвокатів на навчання особливостям розробки стратегій для представництва потерпілих у провадженнях та застосування підходів, орієнтованих на постраждалих[593].  

Більш розвинені підходи з підтримки постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів мають НУО, які залучають юристів та адвокатів для супроводу у справах. Окремі організації розвивають свою практику роботи з постраждалими з 2014 року. Але одним з викликів для адвокатури в цілому залишається те, чи достатньо адвокатів з відповідною кваліфікацією та навичками, які спроможні забезпечити запит потерпілих від міжнародних злочинів на представництво їх інтересів у провадженнях. Зокрема, слідчі і прокурори, оцінюючи їх досвід у провадженнях щодо найтяжчих міжнародних злочинів після 2022 року, наголошують, що адвокат полегшує взаємодію з потерпілим, допомагає з роз’ясненням прав та підготовкою особи до слідчих дій та судового розгляду[594].

Стандарти залучення представників потерпілих у справах

Міжнародні механізми правосуддя напрацювали певні стандарти залучення та участі потерпілих у процесах. За Римським статутом та практикою МКС потерпілі можуть виступати не лише як свідки, а як самостійні учасники провадження з правом на правничу допомогу, подання своїх позицій та вимог щодо репарацій. 

У справі Лубанга[595] Суд уперше системно визначив статус потерпілих і допустив їх як самостійних учасників процесу: їхні представники могли подавати заяви про участь, висловлювати позицію щодо кваліфікації діянь, ставити запитання свідкам через суд і брати участь при розгляді репарацій. Водночас палата чітко обмежила коло їхніх інтервенцій – забороняє виходити за межі обвинувачення та дублювати функцію прокурора, формуючи практичні межі повноважень адвокатів потерпілих.

У справі Катанга[596] МКС запровадив модель групового представництва потерпілих у процесі, визначив критерії допуску до участі та розподілу ролей між кількома представниками виключно за умови, що їхня активність не підриває права захисту та процесуальну економію. Надалі розвиваючи цей підхід, у справі Онгвена потерпілих об’єднали у великі групи з двома спільними юридичними представниками, які могли подавати письмові зауваження, допитувати свідків у межах, визначених палатою, та активно впливати на етап репарацій. Водночас Суд чітко наголошував, що участь потерпілих не може перетворити процес на «колективну комісію з пошуку істини» і повинна залишатися сумісною з правами обвинуваченого[597]. 

Окремі факти злочинів вимагають залучення та участі у справі не тільки індивідуальних, а й колективних постраждалих. Зокрема, у справі проти Аль Махді, де оцінювались факти знищення культурної спадщини в Тімбукту, представники потерпілих обґрунтовували зв’язок між руйнуванням святинь, моральною шкодою місцевим громадам і потребою у колективних заходах відшкодування шкоди (меморіали, відновлення об’єктів, програми примирення), але не могли вимагати репарацій за шкоду, яка виходила за межі підтверджених епізодів[598]. 

Практика МКС зазвичай оцінює відповідальність виконавців злочинів вищого рівня, то у своїх підходах до ідентифікації потерпілих у справі може розширювати категорії. Так, рішення у справі проти Нтаганди[599] ідентифікує групи прямих і непрямих постраждалих від атак на цивільне населення та інших злочинів у Конго, які мають право на репарації. Щоб потерпілі могли претендувати на включення до якоїсь з категорій, їх представники мали довести наявність конкретного причинного зв’язку між кожним типом шкоди та інкримінованими епізодами. Палата визнавала дуже широкий спектр шкоди, але відхилила вимоги там, де зв’язок із встановленими фактами був недостатньо обґрунтований. Тому адвокат потерпілих у такому процесі мав власний тягар доказування, а не лише був зобов’язаний режимом «морального представництва» загальної трагедії[600]. 

Практика Європейського суду з прав людини додатково сформувала вимоги до ефективності представництва потерпілих у кримінальному процесі, забезпечення їх доступу до правди та справедливого розгляду, коли йдеться про масові та системні порушення прав людини. Роль потерпілих та їх представників у процесі оцінюється з точки зору процесуальних обов’язків держави за статтями 2 та 3 Конвенції. Суд послідовно наголошує, що у справах про позбавлення життя чи заборону катувань держава зобов’язана провести ефективне розслідування, яке, серед іншого, має «залучати родичів постраждалої особи в тій мірі, яка є необхідною для захисту їхніх законних інтересів». Це означає, що представники потерпілих повинні мати доступ до інформації про хід розслідування, можливість знайомитися з матеріалами (принаймні у ключових частинах), ставити запитання свідкам, оскаржувати рішення про закриття провадження та впливати на його хід[601]. 

Крім того, ЄСПЛ розвиває стандарт рівності засобів (equality of arms), який хоча й формувався переважно у контексті прав обвинуваченого, але застосовується і до представників потерпілих, коли вони залучені до провадження. Суд підкреслює, що жодне прагнення до швидкості чи процесуальної економії не може виправдати нерівність сторін щодо доступу до доказів, можливості коментувати подання іншої сторони чи брати участь у ключових слуханнях. У справах Nideröst-Huber v. Switzerland[602], Barberà, Messegué and Jabardo v. Spain[603] та інших ЄСПЛ вказував, що приховане від однієї сторони листування суду з іншою, відсутність можливості реагувати на доводи опонента або закрите від заявника використання доказів несумісні з вимогами справедливого суду. Для адвокатів потерпілих це означає право вимагати рівних можливостей бути поінформованими й висловлювати позицію щодо матеріалів, які впливають на результат справи.

Ризики для постраждалих та їх захист у кримінальному провадженні[604]

‍Виклики для потерпілих, зумовлені збройним конфліктом

З початку міжнародного збройного конфлікту на території України у 2014 році правоохоронним органам важко ідентифікувати потерпілих. Особливо складним є доступ до тих, хто знаходиться на окупованих територіях, як і створення умов їх безпечної участі у провадженнях. Результати опитування постраждалих від наслідків збройного конфлікту на території України показують, що переважна більшість осіб (83 %) вважають вкрай важливим доступ до правосуддя[605]. Але на їх бажання брати активну участь у процесі впливають такі фактори, як:

• відсутність впевненості, що кримінальні провадження будуть результативними;
• важко переживати складні емоції у процесі та бути активними учасниками провадження;
• участь у провадженні не відчувається як виправдана, зважаючи на ризики, які виникають для постраждалих, зокрема через їх проживання на окупованих територіях самих чи їх родичів;
• попередній негативний досвід взаємодії з представниками системи правосуддя;
• низький рівень довіри до представників системи правосуддя, та ін[606]. 

Крім того, факт проживання постраждалих у районах, непідконтрольних уряду України, практично унеможливлює отримання свідчень, проведення слідчих дій та взаємодію з органами досудового розслідування[607]. При цьому ті потерпілі та свідки, які повернулися на окуповані території чи мали там родичів[608], сприймали свою активну участь у кримінальних провадженнях як ризик для можливого переслідування їх чи близьких осіб органами окупаційної влади[609]. 

Загалом лише органи досудового розслідування та прокуратури у окремих регіонах розвинули досвід роботи з потерпілими та свідками з окупованих територій, зокрема переміщені з Кримського півострову та ті, що здійснювали свої повноваження стосовно окупованих частин Донецької та Луганської областей та фактично документували і розслідували злочини на окупованих територіях. При цьому працівники цих органів вказують, що найбільшим запитом щодо заходів безпеки від потерпілих та свідків з ТОТ у провадженнях є зміна анкетних даних[610].

Після повномасштабного вторгнення, на готовність постраждалих осіб брати активну участь у процесах правосуддя також вплинув розвиток практики переслідування за злочини проти основ національної безпеки України. Стаття 111-1 КК України сформульована досить широко, що залишає можливість для вільного тлумачення дій осіб у межах цієї кваліфікації[611]. З огляду на практику її застосування, постраждалі у регіонах, що були звільнені від російської окупації або де тривають активні бойові дії, занепокоєні тим, що їх дії можуть бути сприйняті як правопорушення. Через це вони можуть відмовлятись взаємодіяти із системою правосуддя.

Водночас, потерпілі та свідки можуть відчувати на собі тиск всередині громад, високий рівень інтересу до проваджень та їх результатів. У випадку, якщо постраждала особа проживає у невеликому населеному пункті, то більшість людей знає про факт злочину, потерпілих та свідків, чи співпрацює особа з правоохоронними органами та інші деталі навколо злочину і його розслідування[612]. Або якщо цей населений пункт є наближеним до району ведення бойових дій, постраждалі хвилюються за свою долю та можливі ризики для життя та здоров’я якщо територія, де вони проживають, знову може опинитись під контролем збройних сил РФ[613]. 

З огляду на запити постраждалих до процесів правосуддя, їх безпека у провадженнях прямо впливає на кількість осіб, які готові активно залучатись та свідчити про найтяжчі міжнародні злочини. Також на це впливає спроможність держави ідентифікувати та задовольнити їх потреби не лише у правовій сфері, але й у питаннях соціальної, медичної та психологічної підтримки.

Підтримка потерпілих у процесах правосуддя

Наразі лише на рівні органів прокуратури було створено окремий підрозділ, який відповідає за взаємодію та підтримку потерпілих у кримінальних провадженнях. У 2023 році було прийнято окремий внутрішній документ, який визначає підходи у роботі з постраждалими від найтяжчих міжнародних злочинів[614] та передбачає запровадження механізму підтримки через такі складники:

• створення Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків[615];
• запровадження координаторів із питань підтримки потерпілих і свідків, які діятимуть у складі Координаційного центру;
• роботи Міжвідомчої робочої групи з покращення координації державних органів та неурядових організацій;
• створення реферального механізму, заснованого на встановленні інституційних домовленостей між Координаційним центром, органами правопорядку, міністерствами та відомствами, а також іншими допоміжними службами щодо вжиття заходів захисту й дотримання механізмів безпеки, надання консультацій та іншої відповідної допомоги для свідків і потерпілих[616].

Механізм пропонує запровадити систему обліку, оцінку ризиків віктимізації осіб, а також роз’яснення прав потерпілих та свідків у провадженнях[617]. Не дивлячись на запропоновані кроки, прийнятий механізм не охоплює питання захисту потерпілих та свідків. Натомість фокусується на вирішенні соціальних, психологічних та правових питань, пов’язаних з їхньою участю у кримінальних провадженнях. Водночас, у положенні про Координаційний центр вказано, що у своїй діяльності він керується, у тому числі, Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»[618].

Протягом двох років умови діяльності Центру здебільшого залежали від практичних рішень та загальної рамки затверджених підходів у роботі з постраждалими від наслідків збройного конфлікту на території України[619]. Затверджені Україною підходи з розвитку системи правоохоронних органів та правосуддя передбачають, що Координаційний центр має фокусуватись не тільки на постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів, а й всіх насильницьких діянь у загальнокримінальних провадженнях[620]. Тому очікувано, що розвиток його роботи буде потребувати розширення штату, а також створення відповідної інфраструктури підрозділів підтримки на рівні судів та органів слідства. 

Зрештою, відсутність програм і законодавства щодо захисту свідків і потерпілих робить незрозумілим, яким чином органи влади будуть забезпечувати їхню безпеку, якщо вони вирішать йти на активну взаємодію. Наразі Центр підтримки переадресовує запити від постраждалих до інших зовнішніх організацій, які надають безпосередню допомогу. Станом на січень 2025 року, за повідомленнями Центру, було надано допомогу понад 1100 потерпілим, більшість з яких діти (873 дитини)[621]. А на початок 2026 року на супроводі Центру перебували 2199 потерпілих (з них 704 чоловіки, 1186 жінок, 288 дітей) та 112 свідків (49 чоловіків, 49 жінок, 14 дітей)[622]. Також робота центру розширилась у регіонах, де діють спеціалізовані підрозділи прокуратури щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту. Та додатково заплановано відкриття відділів Центру у Львівській, Одеській та Чернівецькій областях[623].

Активізація процесу перемовин про вступ України до ЄС підняла ряд питань, у тому числі у сфері правосуддя, які підлягають реформуванню та пошуку дієвих рішень відповідно до європейських стандартів. Одним з напрямків у цій сфері є питання підтримки постраждалих від насильницьких злочинів, а також реформування системи заходів безпеки для потерпілих та свідків у кримінальних провадженнях[624]. Не дивлячись на те, що у рекомендаціях для України не робиться окремий акцент на захисті потерпілих від найтяжчих міжнародних злочинів, очікується, що вже сформована інфраструктура у вигляді Центру розширить свою діяльність на більш ширше коло осіб.

За прикладом створення Центру, питання про роботу з потерпілими та свідками також почало підніматись на рівні судової системи. 11 листопада 2024 року Радою суддів України було затверджено Протокол для судів по роботі з вразливими потерпілими та свідками[625]. Його підхід має застосовуватись не тільки у роботі з потерпілими та свідками від найтяжчих міжнародних злочинів. Протокол містить перелік уразливих категорій постраждалих, серед яких також потерпілі від насильницьких злочинів, жінки, діти та інші категорії. Також передбачалось, що за донорської підтримки у чотирьох судах будуть запущені пілотні проєкти по створенню комфортних умов для перебування потерпілих та свідків у приміщенні суду[626], але враховуючи політичні процеси та закриття фінансування проєкт так і не було реалізовано.

Крім того, прийняті на цей час ініціативи не запроваджують системний підхід по роботі з постраждалими особами, а пропонують вибіркові рішення. Для того, щоб ці ініціативи мали стійкий вплив і встановили послідовну практику, необхідно розробити відповідну систему, спрямовану на ідентифікацію та підтримку постраждалих, за підтримки досвідчених та компетентних фахівців на всіх рівнях, підкріплену відповідною законодавчою базою.

Жертви та уцілілі повинні бути в центрі зусиль, пов'язаних з правосуддям, тоді як зараз вони здебільшого розглядаються та сприймаються національною системою як допоміжний інструмент для поставленої мети.

Практика застосування заходів безпеки

Через відсутність узагальнених підходів до роботи з постраждалими від найтяжчих міжнародних злочинів відповідно до міжнародних стандартів, які зокрема захищають потерпілих від ризику повторної травматизації[627], а також дієвих заходів для захисту свідків, не кожен постраждалий готовий брати активну участь у процесі. Його тривалість, залучення до великої кількості процесуальних дій, необхідність давати пояснення необмежену кількість разів як на стадії досудового розслідування, так і судового розгляду справи, можливість безпосередньо взаємодіяти з обвинуваченим під час розгляду справи судом чи розгляд справи за відсутності обвинуваченого, який не гарантує виконання винесеного судом рішення — все це негативно впливає на психологічний стан постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів та їхнє бажання довести процес до кінця. 

Загальний підхід до забезпечення захисту та безпеки потерпілих від міжнародних злочинів скоріше відображає незадовільний стан системи захисту потерпілих у кримінальній юстиції. Така ситуація потребує послідовного та комплексного реформування, що посилить як якість розслідувань кримінальних проваджень загалом, так ефективність та безпеку роботи працівників системи кримінальної юстиції. Положення чинного закону “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”[628] потребують уваги до таких аспектів, як: їх відповідність існуючим викликам та неврахування специфіки міжнародних злочинів; відсутність єдиного органу для координації та відповідальності за реалізацію заходів безпеки; ризики вторинної віктимізації потерпілих;неефективна комунікація та підтримка постраждалих, зокрема й поза межами кримінального провадження; виклики для безпеки та спроможності працівників системи кримінальної юстиції; залежність реалізації заходів безпеки від міжнародної допомоги тощо.

Не дивлячись на те, що окремі підходи були застосовані на практиці, спрямовані на захист конфіденційності даних потерпілих чи протидію їх вторинній віктимізації, їх ефективність напряму залежить від внесення змін до законодавства. Поряд із цим, заходи безпеки для учасників кримінального провадження спрямовані більше на захист свідків як джерела важливих свідчень, ніж потерпілих. Такий підхід національної системи, сформований у провадженнях щодо фактів організованої злочинної діяльності, не є ефективним при розслідуванні найтяжчих міжнародних злочинів. 

Контекст збройного конфлікту на території України та дослідження його наслідків створили додаткові вимоги, які мають бути враховані при розробці змін до законодавства щодо заходів безпеки для учасників кримінального провадження:  

• запровадження чітких критеріїв, що дозволять обґрунтувати вибір заходу безпеки, враховуючи доступний ресурс відповідальних органів та джерела фінансування кожного з компонентів; 
• створення алгоритму систематичної перевірки ризиків для постраждалих, що допоможеуть визначати релевантність тих або інших механізмів захисту;
• визначення чітких і взаємодоповнюючих критеріїв, які вказують на ступінь небезпеки для особи, важливості її інформації для провадження, а також дозволяють підібрати відповідні заходи безпеки, що можуть бути застосовані у межах комплексної програми для потерпілого чи свідка;
• розробка механізму міжнародної співпраці у разі звернення інших країн чи механізмів правосуддя (наприклад, МКС) про застосування заходів безпеки; 
• передбачення порядку міжвідомчої взаємодії установ, що є власниками персональних даних та іншої інформації, у межах реалізації заходів безпеки[629]. 

Крім розробки нового нормативно-правового регулювання, викликом є зміна існуючої інфраструктури органів, які реалізують заходи безпеки. Сформована практика показує, що викликами для їх роботи є: недостатність фінансування їх діяльності, потреба у координації діяльності між різними підрозділами та систематизації практики органів, високий рівень завантаженості органів та нестача спеціалістів, ризики для безпеки залученого персоналу. 

Заходи, передбачені на реалізацію Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку (2023–2027)[630] включають створення національної служби гарантування безпеки для підвищення ефективності застосування заходів безпеки до учасників проваджень щодо тяжких та особливо тяжких злочинів (до IV кварталу 2027 року або протягом року після припинення чи скасування воєнного стану)[631]. Наразі зареєстровані законопроєкти[632] та дискусії навколо них не дають можливості сформувати повну картину того, як саме буде побудована оновлена система забезпечення безпеки потерпілих та свідків у кримінальних провадженнях. При цьому загальні тенденції та фокус поточних ініціатив у межах євроінтеграції можуть свідчити, що досі приділяється недостатньо уваги потребам постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів.