Права підозрюваних та обвинувачених у найтяжчих міжнародних злочинах

Гарантії за Кримінальним процесуальним кодексом України

Зміст прав та гарантій, передбачених законодавством для особи, яка притягається до відповідальності, визначає презумпція невинуватості. Конституція України закріплює, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду[633]. Функції правоохоронних органів та органів прокуратури пов’язані із доведенням вини особи у вчиненні кримінального правопорушення. Враховуючи те, що правосуддя щодо наслідків війни на території України здійснюється за загальними правилами кримінального процесу, ймовірні виконавці найтяжчих міжнародних злочинів мають такі ж можливості захисту своїх прав у кримінальному провадженні, як і інші суб’єкти кримінальної відповідальності. 

Кримінальне процесуальне законодавство України закріплює базові права та гарантії для всіх учасників процесу. Його положення передбачають два статуси сторони захисту: підозрюваний (особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 КПК України, повідомлено про підозру; особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень) та обвинувачений (особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 КПК України)[634].

Такі особи у кримінальному провадженні мають наступні права:

• Знати суть кримінального правопорушення та зміст підозри чи обвинувачення, висунутих проти неї.
• Мати інформацію про власні права, можливості захисту власних інтересів та доступні процесуальні механізми.
• Бути представленим у процесі захисником та отримати кваліфіковану правову допомогу.
• Мати активну роль під час проведення процесуальних дій та захищати власні права під час їхнього здійснення. Наприклад: не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати; збирати й подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази; брати участь у проведенні процесуальних дій; під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу; заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, майна, житла тощо.
• Мати доступ до матеріалів кримінального провадження, а також отримувати копії процесуальних документів.
• Оскаржувати процесуальні рішення[635].

На додаток до цього, коло процесуальних прав обвинуваченого є ширшим, оскільки цей процесуальний статус з’являється в особи на етапі судового розгляду справи та, відповідно, у неї повинна бути можливість захистити свої права перед судом. Серед них, наприклад право: брати участь під час судового розгляду у допиті свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; збирати й подавати суду докази; висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового провадження; виступати в судових дебатах та інші[636].

Під час повідомлення про відповідний процесуальний статус, підозрюваний чи обвинувачений мають також отримати пам’ятку про свої права та обов’язки, що є обов’язковою умовою КПК України[637].

У випадку кримінального переслідування іноземців вони мають додаткові процесуальні права:

• користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності користуватися послугами перекладача коштом держави;
• право на зустріч з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави, яку йому зобов’язана забезпечити адміністрація місця ув’язнення[638].

Право на захист

КПК України передбачає обов’язкову участь захисника у кримінальному провадженні. Такі функції може виконувати виключно адвокат, відомості про якого внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого у реєстрі не містяться відомості про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю[639]. Право на захисника у кримінальному провадженні мають:

• підозрюваний;
• особа, стосовно якої зібрано достатньо доказів для повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, але не повідомлено про підозру у зв’язку з її смертю;
• обвинувачений;
• засуджений;
• виправданий;
• особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їхнє застосування;
• особа, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію)[640].

Такі особи можуть або самостійно обрати захисника, або скористатись правом на отримання безоплатної правової допомоги відповідно до статті 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»[641]. Враховуючи те, що більша кількість кримінальних проваджень щодо найтяжчих міжнародних злочинів розглядається за відсутності підозрюваного / обвинуваченого чи проти затриманих військовослужбовців РФ, які не мають змоги скористатись послугами адвокатів на території України самостійно, ухвалою слідчого судді їм призначається адвокат, який співпрацює із системою безоплатної правової допомоги. Такий адвокат може залучатись на весь процес або до окремої процесуальної дії.

Теоретично, механізм залучення безоплатної правової допомоги дає можливість підозрюваному / обвинуваченому бути належно представленим у процесі та захистити власні інтереси. Окремі дії у межах кримінального провадження потребують обов’язкової присутності адвоката, що гарантується вимогами до допустимості доказів.

Адвокати, які вже мали досвід ведення справ за статтею 438 КК України, вказують на проблеми, що виникали перед ними: негативна реакція суспільства на захист обвинувачених / підозрюваних; відсутність усталеної судової практики; відсутність доступу до підозрюваного / обвинуваченого; необхідність набуття нових знань та навичок; а також наявність явної або прихованої упередженості суду, що призводить до ухвалення обвинувального вироку та виключає необхідність ефективного захисту. Окремо також адвокати звертають увагу на те, що частина населення негативно сприймає належний захист осіб, обвинувачених у вчиненні воєнних злочинів. Особливим чином у таких справах проявляється стереотипне ототожнення адвоката та його підзахисного, який формує сприйняття правника у таких справах[642].

Найбільший ризик для адвокатів у таких провадженнях — це загроза їхньому життю та здоров’ю[643]. Особливо це стосується ситуацій, коли клієнти самі собі обирають захисників[644]. З іншого боку, залучення адвокатів захисту, які співпрацюють із системою безоплатної правової допомоги, може викликати дискусії щодо їхньої особистої неупередженості. Держава, у такому випадку, виступає замовником послуг, контролює якість та межі їх надання, що своєю чергою може стати фактором впливу на адвоката у процесі. 

Положення національного законодавства України та міжнародні стандарти[645], які регулюють гарантії адвокатської діяльності, спрямовані на забезпечення незалежності та неупередженості адвоката у процесі, умов ефективної професійної діяльності та належного захисту. Зокрема, передбачена заборона втручання у правову позицію адвоката, ототожнення адвоката з клієнтом, його особиста безпека, а також закріплено недопустимість притягнення адвоката до відповідальності за його висловлювання у справі, у тому числі ті, що відображають позицію клієнта, заяви у засобах масової інформації, якщо до цього ж не порушуються професійні обов’язки адвоката, та можливість відмовитись від представництва інтересів клієнта у разі наявності конфлікту інтересів[646].

На жаль, окремі факти порушень прав адвокатів, які працюють зі справами щодо наслідків війни, мали місце ще до початку повномасштабного вторгнення. Так, у звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини «Права людини при здійсненні правосуддя у кримінальних справах, пов’язаних з конфліктами в Україні»[647] йдеться про 12 задокументованих випадків нападів на адвокатів з 2014 по 2020 рік, що, ймовірно, були мотивовані їхньою професійною діяльністю. Крім того, у звіті згадується про занепокоєння через неспроможність влади запобігати та розслідувати такі випадки. Дослідження задокументованих й згаданих у звіті нападів не призвело до ідентифікації та судового переслідування винних. Ця ситуація потенційно може загостритись після повномасштабного вторгнення, враховуючи запит на справедливість, загальний біль від наслідків російської агресії, що переживає українське суспільство, коли тисячі проваджень щодо міжнародних злочинів будуть направлені органами слідства в суди та почнуться публічні судові процеси.

Важливу роль у підтримці та захисті самих адвокатів мають відігравати органи адвокатського самоврядування[648]. Проте вже тривалий час незмінність керівництва цих органів, як і в цілому діюча система організації адвокатури та правове регулювання зазнають критики у межах процесу євроінтеграції[649]. Не дивлячись на активні кроки Уряду України щодо напрацювання змін[650], відкритим питанням залишається налагодження діалогу з органами адвокатського самоврядування[651].

Спроможність системи виконання покарань України

Система установ виконання покарань в Україні включає 182 заклади. 29 з них знаходяться на непідконтрольних територіях у Донецькій та Луганській областях та 5 на території Кримського півострову, 7 установ розташовані на інших територіях, які підконтрольні РФ[576]. У 39 установах (22 з яких становлять виправні колонії) не утримуються засуджені через оптимізацію системи. Станом на 1 січня 2023 року в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах трималось 42726 осіб, з яких 27179 осіб у 61 діючій установі виконання покарань, зокрема 20 978 осіб у виправних колоніях середнього та максимального рівня безпеки[577].

Вже не перший рік тривають дискусії навколо завантаженості установ для утримання осіб. Тривалість судового процесу, множинне обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, відсутність ресурсів, які необхідні для оновлення фонду кримінально-виконавчої системи, призводить до переповненості як установ для тимчасового тримання осіб (слідчих ізоляторів), так і установ виконання покарань[578]. З 2017 року система намагається оптимізувати діючі установи виконання покарань, консервуючи окремі місця несвободи та переселяючи засуджених до об’єктів з кращими умовами[579]. Водночас загальні умови утримання осіб у таких місцях залишаються предметом індивідуальних звернень до Європейського суду з прав людини, а у його рішеннях визнаються системні порушення гарантій прав людини[580].

Після повномасштабного вторгнення РФ на територію України на доступні установи виконання покарань почали дивитись по-іншому. Ці заклади мали забезпечити утримання російських військових як тих, хто затримувався як військовополонений, так і тих, хто надалі був засуджений українськими судами. Так, із доступного ресурсу закладів кримінально-виконавчої системи було утворено 51 дільницю та 1 табір для утримання військовополонених за рахунок вже наявних місць несвободи[581]. Затримані полонені стали ізольованими у цих дільницях, а їхній режим утримання передбачає обов’язкові роботи. Згідно із заявами Міністра юстиції України у таких місцях дотримуються вимоги міжнародного гуманітарного права, що визначають гарантії для військовополонених[582].

Найбільше викликів на практиці почало виникати, коли окремі полонені російські військові ставали суб’єктами переслідування у кримінальних провадженнях. На стадії слідства їм не обирається запобіжний захід відповідно до вимог КПК України. Подібна практика мотивується тим, що відсутні ризики їхнього переховування від правосуддя, оскільки такі особи вже знаходяться у місцях обмеження волі у розумінні МГП.

Окремі дільниці утримання військовополонених, які віддані системі правосуддя, продовжують діяти як слідчі ізолятори, де російські військові утримуються окремо від інших затриманих, але у межах однієї установи. Такий підхід значно ускладнює дотримання звичайного розпорядку закладу: полонені мають додатково охоронятись, бо інші затримані можуть становити загрозу для їхнього життя і здоров’я. Крім того, російські військовополонені мають обмежений доступ до комунікації із зовнішнім світом. Будь-які контакти із затриманими здійснюються виключно з дозволу слідчого у кримінальному провадженні проти них. А враховуючи контекст збройного конфлікту та громадянство РФ, такі особи в результаті мають можливість комунікувати тільки з призначеними для їхнього захисту адвокатами із системи безоплатної правової допомоги, що потенційно може сприйматись як порушення Конвенції про поводження з військовополоненими. 

Окремий правовий статус у кримінальному провадженні передбачено для засуджених осіб — це обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили[583]. Залежно від призначеного особі покарання обирається тип установи, до якої поміщається така людина. Враховуючи те, що санкції КК України щодо найтяжчих міжнародних злочинів передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк чи довічного позбавлення волі, відповідними установами для виконання таких покарань є виправні колонії[584].

Офіційна статистика не дозволяє вирізнити серед загальної чисельності осіб, які утримуються у місцях виконання покарань, скільки з них було засуджено за найтяжчі міжнародні злочини. Також неможливо встановити, скільки російських військовополонених реально були передані для виконання покарання після їх засудження (станом на 01.01.2024 року загалом було винесено 73 вироки за статтею 438 КК України[585]). Враховуючи процеси обміну таких осіб на полонених українських військових відкритим питанням залишається те, який період вони перебувають в місцях несвободи або ж як швидко передаються російській стороні у межах перемовин щодо обміну[586]. Таку інформацію на практиці важко перевірити, бо доступ до рішень судів за статтею 438 КК України у реєстрі судових рішень є обмеженим, а інформація щодо прийняття рішень про звільнення осіб від відбування покарання та помилування охороняється державною таємницею.

Порівнюючи зі статистикою зареєстрованих найтяжчих міжнародних злочинів на території України, кількість потенційних засуджених осіб, які можуть бути передані для відбування покарань до відповідних установ, може перевищувати кількість людей, які вже на сьогодні утримуються у місцях відбування покарань. Це за умови, що такі особи у всіх відкритих на національному рівні провадженнях будуть переслідуватись та відбувати покарання на території України. Такі запити не відповідають наявній інфраструктурі системи, особливо щодо кількості виправних колоній, а також не включаються в розрахунок бюджетних асигнувань, необхідних для розвитку кримінально-виконавчої системи[587].

Висновки про те, що національна система правосуддя здатна впоратись з усіма зареєстрованими провадженнями щодо найтяжчих міжнародних злочинів формуються переважно без врахування можливості забезпечити відбування покарання за такі злочини. На всіх осіб, яких очікують побачити у системі виконання покарань, може фізично не вистачити місця. З одного боку, на цей час більшість процесів відбуваються за відсутності обвинувачених (in absentia), що поки знімає на практиці проблему, яким же чином виконати вирок суду. Але з іншого боку, очікуючи на виконання таких рішень у перспективі та можливість екстрадиції засуджених з інших країн, система виконання покарань має забезпечити подальше утримання таких осіб та відповідні умови, які не будуть розглядатись як порушення прав людини.

Захист обвинувачених у провадженнях щодо міжнародних злочинів

Враховуючи характер проваджень щодо найтяжчих міжнародних злочинів близько 90 % таких справ розглядаються у порядку in absentia, які найбільший виклик на практиці залишають для сторони захисту. Навантаження з участі у таких процесах покладається на адвокатів, які співпрацюють із системою безоплатної правничої допомоги[652]. Їх робота, крім викликів через характер справи, ускланюється також вимогами внутрішніх стандартів, які все ще залишаються не адаптованими до процесів in absentia. Зокрема, Правила адвокатської етики та відповідні рішення Ради адвокатів України звертають більше уваги на зобов’язання захисників реагувати на процесуальні порушення, і не регламентують вимог до побудови стратегії по суті справи[653]. Також положення зобов’язують адвокатів встановлювати контакт із підзахисним, не дивлячись на те, що це є практично неможливим у справах in absentia[654]. 

Ефективність роботи сторони захисту та можливість адвокатів реалізовувати їх права у процесі є одним з факторів, що впливає на дотримання права на справедливий суд підозрюваного/обвинуваченого. Факт призначення адвоката захисту є формальною умовою процесу та автоматично не гарантує, що права особи у провадженні будуть повноцінно реалізовані. Судді у своїх рішеннях по справах щодо міжнародних злочинів окремо зазначають, що захисник був активним учасником процесу, що за своєю суттю має бути нормою у таких складних провадженнях. Вони активно використовують недоліки та проблемні аспекти кримінального та кримінального процесуального законодавства, як і недопрацювання сторони обвинувачення під час розслідування на свою користь[655]. Хоча така активна та відповідальна позиція може призвести до різноманітних трагічних результатів: починаючи від публічної ненависті та переслідування, закінчуючи вбивством[656]. 

Натомість, фіксуються випадки, коли пасивна участь адвоката захисту у провадженні in absentia є обраною стратегією поведінки, що на практиці не сприяє інтересам обвинуваченого[657]. Так, після 24 лютого 2022 року під час відкритих процесів над російськими військовими фіксувались випадки, коли адвокати підтримували сторону обвинувачення на етапі судового слухання справи[658] або ж не звертали увагу суду на необхідність дослідження повною мірою всіх обставин справи[659].

Не дивлячись на негативне сприйняття суспільством ймовірних виконавців найтяжчих міжнародних злочинів, гарантії прав людини мають бути ефективно реалізовані на кожній стадії провадження для того, щоб мати процес відповідно до міжнародних стандартів: починаючи із забезпечення рівних гарантій стороні захисту, закінчуючи удосконаленням відповідних правових норм. Поряд з тим, навчання адвокатів основам міжнародного гуманітарного права та міжнародного кримінального права є важливим кроком на рівні з підвищенням кваліфікації інших учасників кримінального провадження[660]. 

Хоча національну практику кримінальних проваджень щодо міжнародних злочинів все ще важко назвати усталеною[661], навіть після більш ніж десятиліття триваючого збройного конфлікту на території України, підходи до здійснення захисту підозрюваних/обвинувачених потребують подальшого розвитку, зважаючи на такі аспекти:

• безпекова обстановка у регіонах впливає на можливість адвоката брати участь у провадженні[662] — враховуючи те, що основне навантаження з розслідування та розгляду справ залишається у областях, особиста безпека є також викликом для роботи адвокатів на рівні з органами правосуддя;   
• неможливість встановити контакт із підзахисним — не дивлячись на вимоги стандартів роботи адвокатури, захисники у справах щодо міжнародних злочинів частіше за все не можуть зв’язатись із своїм призначеним клієнтом. Практичні підходи повідомлення у провадженнях in absentia ідентифікують можливі канали комунікації, які можуть залишатись неефективними[663]. Водночас, судді зауважують, що вони очікують більшої зацікавленості від адвокатів щодо встановлення такого зв’язку; 
• відсутність обвинуваченого у процесі впливає на формування позиції захисту — надані стороною обвинувачення матеріали кримінального провадження фактично є єдиною базою для розробки стратегії захисту. Справи щодо найтяжчих міжнародних злочинів, які розглядаються in absentia, позбавляють адвокатів можливості скоординувати власну позицію з клієнтом, тому захисники у процесі можуть погоджуватись з викладеними обставинами[664]. Водночас, ключовим аргументом захисту залишається те, чи зміг прокурор довести вину обвинуваченого[665], а сторона захисту переважно не надає докази його невинуватості самостійно[666]; ‍
• потреба у навчанні з міжнародного права — адвокати отримують менше уваги в частині можливостей для їх навчання з міжнародного кримінального та гуманітарного права, порівняно з правоохоронними органами та органами правосуддя[667]. Натомість у кримінальних провадженнях щодо міжнародних злочинів залишається актуальним запит на розуміння особливостей таких правових кваліфікацій та їх доказування[668], дослідження форм участі у вчиненні злочинів та відповідальності безпосередніх виконавців[669];‍
• адвокати підлягають загальній мобілізації — відповідно до чинного законодавства, адвокати не включені до категорій, що підлягають бронюванню[670]. Не дивлячись на потребу у їх професійній діяльності та законодавчі ініціативи[671], ситуація продовжує привертати увагу адвокатської спільноти. У практиці кримінальних проваджень внаслідок цього може виникати раптова потреба змінити захисника, що негативно впливає на реалізацію стратегії у процесі[672].   

Виключенням із загальної практики справ in absentia є провадження, які розглядаються проти затриманих військовополонених, що обвинувачуються у найтяжчих міжнародних злочинах[673]. Так, зокрема, про випадки порушень права на їх захист йдеться у доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), присвяченій поводженню сторін міжнародного збройного конфлікту з військовополоненими з початку широкомасштабного збройного нападу РФ на Україну. До прикладу: «…Хоча всім обвинуваченим було призначено адвокатів для надання безоплатної правової допомоги, у низці випадків вони могли зустрітися з ними лише вперше під час судових засідань, які часто відбувалися в режимі відеоконференції. Таким чином, обвинувачені були позбавлені права на конфіденційну розмову зі своїми адвокатами до слухань і можливості підготувати захист. Щобільше, деякі опитані стверджували, що їхні адвокати ставали на бік прокурорів, радячи їм визнати свою провину задля швидшого звільнення в рамках обміну. Прокурори, співробітники СБУ, а іноді і їхні адвокати говорили військовополоненим, що, якщо вони не визнають себе винними, то слідство і судовий розгляд у їхній справі триватимуть роками з невеликими перспективами звільнення в рамках обміну»[674].

Найбільше питань у таких випадках викликає доведеність вини обвинувачених та особливості кваліфікації найтяжчих міжнародних злочинів. Зокрема, 2025 рік відзначився винесенням виправдувального рішення суду в частині обвинувачення особи за ст. 438 КК України через недоведеність вини у вчиненні злочину. Сторона захисту у процесі наголошувала, що “для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною”[675].

Враховуючи те, що практика розгляду справ щодо воєнних злочинів, вчинених на території України, формується переважно через розгляд справ in absentia, запит на зміну порядку розгляду проваджень за відсутності підозрюваних/обвинувачених залишається актуальним[676]. Не дивлячись на тривалі роки критики чинних положень законодавства, які не можуть повноцінно забезпечити реалізацію прав особи на справедливий судовий розгляд, ініціативи змін не отримують необхідної підтримки. Однією з причин цього може бути те, що не тільки справи щодо найтяжчих міжнародних злочинів розглядаються у порядку in absentia, а й правопорушення проти основ національної безпеки України, терористична діяльність, корупційні злочини. Тому до обговорення необхідних змін має бути залучено значно ширше коло суб’єктів у сфері здійснення правосуддя.

Стандарти здійснення захисту у процесах in absentia

Міжнародні стандарти та практика роботи різних механізмів правосуддя демонструють, що реалізація права на захист у кримінальному провадженні має розглядатись у нерозривному балансі з правом потерпілих на правду та правосуддя. Водночас, розгляд справ in absentia означає важливість дотримання додаткових гарантій для того, щоб захист обвинувачених міг здійснюватись у повній мірі.

Аналіз стандартів, які охоплюються правом на справедливий суд та мають застосовуватись у процесах in absentia, та практики Комітету ООн з прав людини і ЄСПЛ дозволяє ідентифікувати критерії,  дотримання яких свідчить про його реальне забезпечення:

1. рівність сторін — сторона захисту не може бути поставлена у суттєво гірше процесуальне становище, ніж сторона обвинувачення. Обвинувачений та його захисник повинні мати реальну можливість ознайомлюватися з матеріалами справи, подавати докази, заявляти клопотання, допитувати свідків обвинувачення та викликати свідків захисту. ЄСПЛ послідовно підкреслює, що порушення балансу між сторонами є несумісним з вимогами статті 6 ЄКПЛ (наприклад, коли захист не має доступу до всіх матеріалів справи, або коли захист фактично усувають від ключових процесуальних дій). Водночас, у справах щодо найтяжчих міжнародних злочинів, які розглядаються in absentia, суд повинен слідкувати, щоб процес не перетворювався на формальне підтвердження версії обвинувачення;
2. достатній час і належні умови для підготовки захисту — право на захист порушується не лише тоді, коли адвокат захисту відсутній у процесі, а й коли він/вона не має можливості підготувати стратегію захисту та реалізовувати своє права (наприклад, захисник не має доступу до матеріалів справи, не може конфіденційно зустрічатися з клієнтом, отримує справу напередодні судового засідання та ін.). Факт призначення адвоката у провадженнях in absentia не є повноцінною реалізацію права на захист, якщо він/вона працює «всліпу» і не може ефективно представляти інтереси клієнта;
3. право бути детально поінформованим про обвинувачення — особа має бути своєчасно повідомлена зрозумілою для неї мовою не лише про факт відкриття кримінального провадження, а й про конкретні дії, які їй інкримінуються, та їх правову кваліфікацію. У контексті процесів in absentia важливо також звертати на те які способи використовуються для здійснення такого інформування;
4. залучення захисника — право захищати себе особисто або через обраного захисника, а також право на безоплатну правову допомогу, коли цього вимагають інтереси правосуддя. У справах про найтяжчі злочини міжнародні органи де-факто трактують цю гарантію як імперативну: відсутність професійного захисника або його формальна участь несумісні з поняттям справедливого суду; 
5. доступність та переклад — право обвинуваченого користуватися безоплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє або не говорить мовою суду. У провадженнях проти іноземців це також ознічає, що всі ключові документи (повідомлення про підозру, повістки, вироки) мають бути доведені до відома обвинуваченого мовою, яку він розуміє, або супроводжуватися належним перекладом;‍
6. право на перегляд вироку — у особи, щодо якої винесено рішення суду, має бути можливість оскаржити вирок до вищої інстанції та, за потреби, домогтися нового розгляду справи. У справах, які розглядаються in absentia, якщо особу засуджено за її відсутності без доведеної, усвідомленої відмови від права бути присутньою на суді, то то їй має бути надана можливість на повноцінний повторний розгляд з дослідженням фактів і доказів за його присутності. Формальна можливість подати заяву без реального шансу переглянути докази не відповідає статті 6 ЄКПЛ.

Практичний зміст цих гарантій у справах про найтяжчі міжнародні злочини чітко проявляється у роботі міжнародних кримінальних судів. Стаття 55 Римського статуту МКС закріплює базові гарантії під час провадження: право не свідчити проти себе, на адвоката, на перекладача, заборону катувань чи будь-якого примусу. На стадії судового розгляду стаття 63 виходить із презумпції, що обвинувачений має обов’язково бути присутнім у залі суду. Ця норма стала втіленням складових права на справедливий суд, закріплених у  статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статті 6 Європейської конвенції з прав людини. Апеляційна палата МКС у справі Руто та Санг підкреслила, що відмова від повноцінних in absentia процесів була свідомим рішенням держав-учасниць через занепокоєння щодо можливості повноцінно забезпечити права обвинуваченого, сумнівну практичну користь таких рішень і високий ризик дискредитації Суду. 

Водночас Статут і Правила процедури та доказування МКС передбачають окремі можливості для вирішення процесуальних питань in absentia. Серед них слухання щодо підтвердження обвинувачень за статтею 61, що за загальним правилом мають відбуватись у присутності особи, яка з’явилася добровільно або була передана МКС. Однак, якщо ордер на арешт залишається в силі, Суд може провести це слухання за відсутності особи, дослідити докази обвинувачення і вирішити, чи є достатні підстави для підтвердження обвинувачень. Це положення стало своєрідним компромісом між процесом розслідування, який може продовжувати Офіс Прокурора МКС не чекаючи на затримання особи, та гарантією, що судовий розгляд відбудеться лише коли особа буде фізично присутня в Гаазі. У практиці Суду подібна процедура застосовувалась тільки у справі проти Йосефа Коні.

Стандарти МКС щодо захисту підозрюваних / обвинувачених побудовані довкола ідеї активної ролі захисника й рівності сторін. У структурі Суду діє Офіс захисника, а система правової допомоги та фінансування адвокатів для незаможних підозрюваних покликана гарантувати, що навіть у складних і політизованих справах захист має ресурси й інституційну підтримку. Практика МКС свідчить, що Суд готовий зупиняти чи коригувати провадження, якщо стан здоров’я обвинуваченого чи якість захисту ставлять під сумнів реальну можливість участі особи.

Винятковим для міжнародного кримінального правосуддя став приклад Спеціальний трибунал по Лівану по справі Айяш та інші, яка розглядалась in absentia. Трибунал забезпечив призначення захисників, які мали доступ до всіх матеріалів, могли допитувати свідків, оскаржувати докази, залучати експертів і вибудовувати лінію захисту так, ніби клієнт фізично присутній. У рішенні окремо підкреслювалося, що Суд зобов’язаний оцінювати доказову базу не менш суворо, ніж у звичайних провадженнях, а стандарт доказування «поза розумним сумнівом» залишається незмінним. Водночас відсутність будь-якої особистої процесуальної позиції обвинуваченого й неможливість почути його пояснення невідворотно змінила характер самого процесу. Суд більше концентрувався на позиції постраждалих та політичному контексті злочину, тоді як індивідуальний вимір вини обвинувачених розглядався опосередковано через технічні експертизи, телефонні метадані й реконструкції.