Специфічні положення законодавства
Порядок передачі доказів
Положення кримінального процесуального законодавства України не визначають спеціального порядку передачі доказів між органами досудового розслідування та прокуратури (chain of custody). Законодавство чітко визначає порядок проведення слідчих дій, отримання та процесуального оформлення доказів, коло осіб, які можуть бути залучені до проведення розслідування, а також порядок проведення негласних слідчих дій. Положення не вимагають фіксувати хто та в який конкретний час має доступ до зібраної інформації чи яким чином здійснюється передача доказів.
На практиці вся інформація, яка збирається слідчим чи прокурором під час розслідування у межах конкретного кримінального провадження, включається до масиву його матеріалів, які обліковуються у межах зареєстрованого у ЄРДР розслідування. Весь процес розслідування може включати як матеріали, зібрані у загальному порядку, так і ті, що мають обмежений доступ та можуть формувати засекречені томи і зберігаються у окремому установленому порядку.
Додаткові вимоги щодо збереження передбачені тільки для речових доказів, отриманих у кримінальному провадженні. Загальне правило КПК України визначає, що за збереження таких доказів несе відповідальність сторона, якій вони надані[257]. Відповідальність за збереження речових доказів, долучених до матеріалів кримінального провадження, покладається на слідчого відповідного органу розслідування, який здійснює кримінальне провадження[258]. Водночас, залежно від порядку зберігання розрізняють два види речових доказів:
- ті, що зберігаються разом з матеріалами кримінального провадження - вони є малогабаритними за своєю природою та можуть бути безпосередньо долучені до матеріалів справи. Їх упаковують та опечатують у такий спосіб, що унеможливлює їх підміну;
- ті, що зберігаються окремо від матеріалів кримінального провадження - вони є досить громіздкими та потребують спеціального місця зберігання. Для ідентифікації такого доказу, на нього прикріплюється бірка з інформацією про номер кримінального провадження, вид та дату проведення процесуальної дії, під час якого його було вилучено, та підписи осіб, присутніх при її проведенні[259].
Кожен орган досудового розслідування повинен вести книгу обліку речових доказів, які перебувають у нього на зберіганні. Там фіксується інформація про номер кримінального провадження, у межах якого такі докази було вилучено, дані відповідальної особи, інформація щодо проведеної процесуальної дії. Підставою для внесення інформації про облік речового доказу є протокол про проведення процесуальної дії, під час якої було вилучено певний доказ. У разі прийняття рішення про зміну місця зберігання доказу, цей факт має бути підкріплено відповідним документом[260]. Крім того, передбачено, що речові докази не можуть зберігатись в умовах, які можуть призвести до їх знищення чи псування[261].
КПК України визначає, що до завершення досудового розслідування слідчий або прокурор за клопотанням сторони кримінального провадження має надати матеріали для ознайомлення. Виключення допускається тільки щодо даних про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню[262]. На практиці те, в яких межах можуть бути відкриті матеріали для ознайомлення представнику потерпілих чи стороні захисту поки розслідування триває, визначає слідчий або прокурор. На цьому етапі позиція обвинувачення ще не сформована остаточно, тому вимоги законодавства дозволяють не відкривати у повній мірі масив зібраної інформації іншій стороні.
При підготовці повідомлення про підозру та обвинувального акту у кримінальному провадженні формуються матеріали кримінального провадження, які у подальшому будуть передані до суду. На цьому ж етапі КПК України передбачає, що зібрані матеріали мають бути відкриті стороні захисту та надані для ознайомлення, можливості зняти копію та відобразити зібрані докази[263].
Повноцінне визначення того, що включається у такі матеріали, КПК України закріплює на етапі судового розгляду справи. Серед зазначеного переліку передбачені такі дані:
- документи, інші матеріали, надані суду під час судового провадження його учасниками,
- судові рішення та інші документи і матеріали, що мають значення для цього кримінального провадження[264].
Розслідування щодо фактів найтяжчих міжнародних злочинів, вчинених після 24 лютого 2022 року, додали новий акцент до питання роботи з доказами, їх збереження та передачі. Межі правового регулювання не враховують виклики, які виникають на практиці:
- зміна підслідності у провадженнях щодо фактів воєнних злочинів, внаслідок чого матеріали передаються між різними органами досудового розслідування;
- залучення багатьох органів для проведення слідчих дій, після чого досить складно зібрати результати їх роботи у межах одного кримінального провадження;
- великий масштаб зареєстрованих злочинів та потреба у систематизації кримінальних проваджень, оскільки зібрані докази щодо конкретних фактів злочинів можуть мати значення для розслідування більш масштабних та системних дій;
- поширення практики виділення кримінальних проваджень щодо ідентифікованих обвинувачених, під час чого зібрані докази мають бути продубльовані у різних матеріалах справ;
- регулярне вилучення речових доказів, зокрема на місцях обстрілів, які потребують відповідного місця зберігання;
- розширення практики збору інформації з відкритих джерел та електронних доказів під час розслідування воєнних злочинів, що потребують окремої системи зберігання та врегулювання порядку доступу до таких даних.
Збереження доказів
Питання збереження доказів виникає разом із порядком їхнього збору. У контексті роботи міжнародних судових інстанцій те, як зберігаються докази найтяжчих міжнародних злочинів, безпосередньо впливає на їхню допустимість під час подальшого розгляду справи судом. Чинне законодавство України має обмежені правила збереження доказів на етапі досудового розслідування. Так, слідчий чи прокурор у кримінальному провадженні може вилучати:
- речові докази;
- предмети й документи, обіг яких заборонено (якщо у власника немає дозволу на їх придбання і зберігання);
- документи, які засвідчують особу заарештованих підозрюваних, обвинувачених (підсудних);
- інші документи, що мають значення у справі;
- гроші та інші цінності, виявлені під час накладення арешту на майно підозрюваних, обвинувачених, підсудних або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за їхні дії, на які може бути звернено стягнення з метою відшкодування заподіяної матеріальної шкоди або забезпечення виконання вироку в частині конфіскації майна[265].
Чинний порядок не передбачає механізму довготривалого зберігання доказів у електронній формі (оскільки прив’язка до їхнього використання можлива у паперовому вигляді). Також відсутні вимоги до збереження інформації, яка описує процес створення таких доказів, та який би врегульовував порядок доступу до відповідних місць зберігання. Тому на рівні законодавства та практики до цього часу не розв‘язана проблема зберігання: питання у наявності спеціальних серверів для електронних даних, які є доказами у кримінальних провадженнях та які вилучаються під час розслідування.
Після повномасштабного вторгнення у межах міжнародної допомоги Офіс Генерального прокурора отримав місце на серверах Microsoft та Amazon для зберігання на них доказів в електронній формі. Але яким чином має бути захищена розміщена на них інформація — невідомо. Національним законодавством це питання не врегульоване. Тому на практиці цей аспект може бути використаний стороною захисту під час судового процесу. Крім цього, на базі ОГП використовується програмне забезпечення для роботи з окремими видами доказів. Наприклад, Palantir, Microsoft Azure, Skydio Drones[266].
Також тривають дискусії зі створення окремої інформаційної системи на базі ОГП, яка має зберігати та аналізувати докази найтяжчих міжнародних злочинів. Система «СМЕРЕКА» має покращити координацію та ефективність прокурорів, а також поліпшити процесуальне керівництво[267]. Проте вона буде використовуватись для всіх кримінальних проваджень у межах бази e-Case, що має стати втіленням електронного кримінального провадження, а не тільки буде стосуватись найтяжчих міжнародних злочинів. Обговорення технічних рішень для запровадження електронного кримінального провадження та спеціальних систем як «СМЕРЕКА», яка пропонується для доказів воєнних злочинів, повинне включати також розробку спеціалізованих нормативно-правових актів та розв‘язання питань, пов’язаних із захистом та місцями зберігання таких даних, враховуючи ризики війни.
Також проблеми виникають зі зберіганням габаритних речових доказів. Відповідальність за це покладена на органи досудового розслідування та суд. Передбачена можливість передавати їх для зберігання підприємствам, установам та організаціям, про що складається відповідний протокол[268]. У цьому контексті цілком виправдано з’являються питання щодо місця зберігання вилучених на місці вчинення злочину уламків снарядів чи військової техніки, яка також може розглядатись як речовий доказ у провадженнях за фактами вчинення воєнних злочинів. На практиці це означає, що кожне управління органу досудового розслідування повинно мати достатньо спеціального простору, який має вмістити всі вилучені речові докази. Їх зберігання потребує місця, специфічних умов, а також має бути довготривалим з огляду на строки розслідувань. Більшість слідчих управлінь в регіонах не мають належних умов та інфраструктури для такого зберігання.
Зокрема, місцями зберігання зброї та боєприпасів визначені господарчі підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Головних управлінь Міністерства внутрішніх справ, управлінь Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Головних управлінь та управлінь СБУ після перевірки, державні судово-експертні установи, склади військових частин або відповідних державних підприємств (організацій)[269]. Враховуючи умови війни на території України та масові обстріли з 24 лютого 2022 року, існує значний ризик знищення таких предметів, оскільки місця зберігання подібних речових доказів стають об’єктами нападу. Як приклад, мобільні телефони російських солдатів, які можуть бути використані як джерело доказів, фактично не долучаються до матеріалів кримінальних проваджень. Вони або вилучаються військовими на місцях, або знищуються внаслідок бойових дій.
Коли суд ухвалює рішення у межах кримінального провадження чи постановляє про його закриття, окремо вирішується питання й про вилучені докази[270]. У контексті дослідження фактів найтяжчих міжнародних злочинів докази, отримані в одному провадженні, можуть мати значення для іншого. Тому важливо, щоб порядок зберігання доказів та відповідні процесуальні рішення враховували їхній потенційний вплив на розслідування інших фактів ймовірних найтяжчих злочинів.
Стандарти
Порядок передачі доказів означає процес ведення хронологічного паперового сліду, який фіксує збір, зберігання та передачу доказів з метою демонстрації їхньої цілісності з моменту їх отримання до моменту їхнього представлення в суді або іншому механізмі відповідальності[271]. Визначення та дотримання цього порядку є невід’ємною частиною допустимості та прийнятності доказу у судовому процесі. Практика роботи механізмів правосуддя показує, що одним із завдань офісу прокурора (сторони обвинувачення) є визначення чітких процедур, які регулюють збір, передачу та зберігання доказів. Зокрема, у роботі Міжнародного кримінального суду на Офіс Прокурора покладено обов’язок забезпечувати безперервний порядок передачі та зберігання документів та інших видів доказів на етапі розслідування[272], а відповідальність за докази на етапі судових слухань покладається на Секретаріат Суду[273].
Міжнародні стандарти в частині роботи з доказами підкреслюють такі базові правила:
- порядок передачі доказів має забезпечуватись з моменту збору доказів і продовжується до їх представлення в суді і після нього;
- порядок передачі доказів не повинен порушуватися, а докази повинні залишатися в безпеці в будь-який час;
- всі передачі доказів повинні реєструватися, а документація щодо їх порядку зберігання повинна бути доступною для цілей судового процесу[274].
Для того, щоб визначити чи було дотримано порядок передачі доказів, має бути чітко зафіксована інформація щодо того, як доказ було отримано та чи передавався він іншим особам чи органам і яким чином здійснювалась така передача. Особливості порядку передачі доказів можуть включати вимоги щодо його ідентифікації / реєстрації, оформлення протоколу чи нотаток щодо його отримання, окремого пакування з посвідчувальним підписом, додавання приміток до доказу, а також фіксації процесу передачі отриманих доказів[275].
Системна робота з доказами забезпечується за допомогою бази даних, яка створюється спеціально для роботи механізму правосуддя. Зокрема, відповідна база Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду дозволяє здійснити реєстрацію та збереження доказів, зібраних на різних етапах розслідування, фіксує обставини збору доказу, присвоює йому унікальний реєстраційний номер, відображати метадані електронних доказів, а також забезпечити доступ до інформації стороні захисту під час процесу[276].
З розвитком технологій та зростанням ролі інформації з відкритих джерел, ці підходи поширюються не тільки на роботу з потерпілими та свідками, речовими доказами та експертними висновками, а й базами даних та інформацією у електронному вигляді. Наприклад, Офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду для прийняття інформації із зовнішніх джерел створив платформу OTPLink, яка зберігає у цифровому вигляді порядок передачі даних[277].
З огляду на те, що зібрані докази у межах розслідувань на національному рівні можуть розглядатись як джерело інформації, зокрема, для Міжнародного кримінального суду та інших національних юрисдикцій, ССГ, вимоги законодавства щодо порядку їх передачі можуть бути тим фактором, що у подальшому може негативно вплинути на допустимість цих доказів. На фоні процесів, пов’язаних з імплементацією Римського статуту до законодавства України, питання врегулювання порядку передачі доказів має розглядатись у межах внесення змін до кримінального процесуального законодавства. Зокрема, чітко має бути прописаний порядок передачі доказів та врегульоване питання щодо вимог до їх збереження.
Захист постраждалих та свідків
Захист свідків є важливим інструментом у забезпеченні правосуддя за найтяжчі міжнародні злочини. Постраждалі від подій стають важливим джерелом інформації, що створює ризики не тільки для їхнього життя і здоров’я, але для їхніх родин і близьких. З 2014 року паралельно з розслідуванням наслідків збройного конфлікту на території України непоодинокими стали випадки вбивства свідків, які могли надати інформацію щодо відповідальності РФ[278].
Нині українське законодавство не приділяє достатньо уваги питанню захисту свідків. У 1993 році було прийнято Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»[279], який фактично є єдиним нормативно-правовим актом з цього питання. Він зазнавав лише редакційних змін у зв’язку з ухваленням у 2012 році нового Кримінального процесуального кодексу України та його подальших доповнень. Норми цього закону поширюються і на захист постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів.
Закон містить такий перелік доступних заходів захисту свідків:
- особиста охорона, охорона житла і майна;
- надання спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;
- використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;
- заміна документів та зміна зовнішності;
- зміна місця роботи або навчання;
- переселення в інше місце проживання;
- поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення;
- забезпечення конфіденційності відомостей про особу;
- закритий судовий розгляд[280].
З 2014 року у кримінальних провадженнях щодо злочинів, пов’язаних зі збройним конфліктом, на різних етапах їхнього розгляду застосовувались заходи забезпечення безпеки до учасників процесу. Така практика не стала поширеною, але застосовувалась в окремих провадженнях. Суди ухвалювали рішення про зміну анкетних даних свідків[281], проведення допиту свідків у закритому судовому засіданні[282]. Але на практиці такі заходи не можуть належно забезпечити безпеку, оскільки опис обставин справи дозволяє ідентифікувати осіб, до яких були застосовані заходи захисту, а під час судового розгляду справи суд безпосередньо досліджує докази, що може призвести до розкриття особистостей.
Після повномасштабного вторгнення у деяких категоріях справ, зокрема щодо фактів сексуального насильства пов’язаного з конфліктом, запроваджується практика застосування заходів захисту щодо потерпілих, хоча чинне законодавство України визначає можливість такого захисту тільки для свідків. Зокрема, змінюються персональні дані цих осіб. Під час розслідування виникають питання як мають діяти слідчі, представники потерпілих, а також суд у таких умовах, коли відповідний алгоритм відсутній на рівні законодавства.
Чинне законодавство України у сфері захисту свідків потребує ґрунтовного доопрацювання як щодо переліку заходів, так і щодо регулювання адміністративного ресурсу, який відповідає за реалізацію цих заходів на практиці. 12 липня 2021 року у Верховній Раді України було зареєстровано два законопроєкти, які стосуються забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства та інших осіб в інтересах правосуддя (реєстр. № 5752[283] та реєстр. № 5751[284]). Обидва проєкти мають реформувати наявну систему захисту свідків в Україні, аргументуючи пропозиції тим, що система є не тільки неефективною, а й нераціональною з точки зору використання бюджетних коштів. Зазначається також, що положення мають поширюватися на кримінальні провадження, які стосуються фактів вчинення «воєнних та інших міжнародних злочинів». Дотепер жоден із документів не був розглянутий парламентом по суті.
Вся система захисту свідків в Україні має враховувати кілька факторів для того, щоб бути ефективною для постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів: оцінка інформації, яку може надати свідок; належний захист персональних даних свідків; брак доступу до зони збройного конфлікту та свідків; характер збройного конфлікту та ведення активних бойових дій; тривалість проваджень.
Правовий статус постраждалої особи від збройного конфлікту
Дотепер на законодавчому рівні немає чіткого визначення статусу особи, яка постраждала від збройного конфлікту. Тривалі дискусії щодо виокремлення певної категорії переважно пов’язані не з потребою в гармонізації національного законодавства з міжнародним правом у цьому питанні, а з врегулюванням надання соціального захисту та правових гарантій. Визначення правового статусу прив’язується до бюрократичних процедур, а не до дослідження факту завдання шкоди внаслідок чи в умовах війни.
Починаючи з 2014 року обговорювалось визначення правового статусу незаконно затриманих осіб в умовах збройного конфлікту на території України. Питання розглядалось не крізь призму надання гарантій за їхнім правовим статусом, закріплених міжнародним гуманітарним правом, а у контексті можливості виплати грошової допомоги таким особам чи їхнім сім’ям. Лише у 2022 році було прийнято закон, який надав визначення категорії осіб, які були позбавлені волі у зв’язку зі збройним конфліктом, а також соціальні гарантії для сімей таких осіб та питання їхньої соціальної підтримки після повернення. Водночас питання особливих гарантій у межах процесів правосуддя не порушується у тексті, крім права на отримання безоплатної правової допомоги[285].
Вже після 24 лютого 2022 року дискусії поширились і на інші категорії постраждалих від порушень законів та звичаїв війни. Наприклад, 17 червня 2022 року Кабінет Міністрів України створив Координаційний штаб з питань захисту прав осіб, депортованих або примусово переміщених у зв’язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України[286]. Діяльність цього Координаційного штабу з одного боку не фокусується на правовому статусі таких осіб, а лише на загальній категорії постраждалих. Але з іншого — потребує чіткого визначення категорії «депортованих чи примусово переміщених осіб», яка не закріплена у національному законодавстві України. У своїй роботі він фокусується на розв‘язанні питань, пов’язаних з особами, які внаслідок збройного конфлікту опинились на території РФ внаслідок депортації, евакуації чи самостійного виїзду та хочуть повернутись на територію України. На практиці коло осіб, які отримують допомогу від штабу є значно ширшим ніж депортовані цивільні, але всі вони, у розумінні діяльності штабу, сприймаються саме як ця категорія постраждалих.
Проблема ініціатив з визначення статусу окремих категорій постраждалих від збройного конфлікту полягає у тому, що він прив’язується до факту вчинення найтяжчих міжнародних злочинів проти таких осіб, але не включає дослідження обставин таких порушень та їхній зміст.
Наприклад, для встановлення факту отримання цивільною особою поранення на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки й оборони, відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях такій особі серед пакета документів необхідно було подавати також витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про відкриття кримінального провадження стосовно факту одержання постраждалою особою ушкоджень здоров’я від боєприпасів та/або інші документи, які підтверджують залучення особи до кримінального провадження як потерпілої[287]. Але документ про факт реєстрації кримінального провадження не дає висновку про те, що саме відбулось з такою особою. Разом із визначенням різних категорій постраждалих, важливо також закріпити на рівні національного законодавства України загальний статус постраждалої особи від збройного конфлікту, що надасть можливість вести облік людей, які зазнали впливу війни, визначати масштаби завданої шкоди особам та надавати гарантії їхнього захисту. Лише визначення різних категорій постраждалих є недостатнім кроком, бо кожен факт завдання шкоди має бути належним чином доведений.
Додаткові гарантії для органів правосуддя в умовах збройного конфлікту
Умови роботи слідчих та прокурорів після повномасштабного вторгнення РФ на територію України вимагають безперешкодного доступу до місць, які контролюються військовими чи охоплені бойовими діями. Подібний запит, у свою чергу, створює ризики для осіб, залучених до розслідування. Працівники цивільних структур, які мають фіксувати наслідки збройного конфлікту та збирати необхідні докази, мають отримати доступ до небезпечних територій та районів, тим самим ризикуючи своїм життям та здоров’ям.
Крім цього, загальні обставини збройного конфлікту створюють додаткові виклики для професійної діяльності органів правосуддя:
- по-перше, активні бойові дії охопили більшу територію, а масові ракетні обстріли спричиняють наслідки на території всіх областей України. Це, у свою чергу, збільшує кількість регіонів, органи правосуддя яких залучені до роботи з наслідками збройного конфлікту[288];
- по-друге, будівлі, в яких знаходяться органи слідства, прокуратури чи суду, періодично стають об’єктами атак: як прямих нападів на місця їх безпосереднього розташування[289], так і завдання супутньої шкоди під час масових обстрілів[290]. Внаслідок чого навіть перебування на робочому місці представників цих органів може становити для них ризик;
- по-третє, після 24 лютого 2022 року фіксуються випадки повторних обстрілів об’єктів протягом короткого періоду часу. В результаті, слідчі чи прокурори, які виїжджають на місце обстрілу для проведення огляду, можуть постраждати від такого нападу[291].
Такі умови роботи для представників органів правосуддя створюють додаткові виклики, які мають бути компенсовані на рівні гарантій та соціального забезпечення. З початку повномасштабного вторгнення у 2022 році збільшилась кількість представників органів правосуддя, які зазнали поранень чи загинули під час виконання своїх професійних обов’язків. На цей час відсутня окрема статистика, яка б відображала кількість постраждалих, але повідомлення про подібні випадки регулярно з’являються у ЗМІ.
Норми національного законодавства в обмеженому вигляді закріплюють соціальні гарантії та додаткові заходи безпеки для органів правосуддя під час роботи в умовах збройного конфлікту. Найбільше уваги у цьому контексті приділяється законодавством органам досудового розслідування. Особливості покладених на них функцій, наявність силових підрозділів, а також обов’язки з охорони громадського порядку визначають обсяг соціального захисту, який надається працівникам цих органів. Зокрема, Закон України «Про Службу безпеки України» серед іншого передбачає виплату грошової допомоги у разі загибелі (смерті) працівників, їх інвалідності або часткової втрати працездатності[292]. Закон України «Про Національну поліцію» надає додаткові гарантії для працівників НПУ у вигляді, зокрема, збереження грошових виплат у разі захоплення у полон чи заручники, інтернування чи зникнення безвісти за особливих обставин[293]. Крім того, при призначенні заробітної плати слідчим також враховуються специфічні умови їх праці (серед яких також може розглядатись робота у місцевостях, на території яких можливе проведення бойових дій)[294]. Водночас у межах соціального захисту слідчих ДБР не передбачено спеціальні гарантії, пов’язані з небезпечними умовами їх роботи в умовах збройного конфлікту.
Починаючи з 2014 року, після відновлення військових прокуратур, їх співробітники мали можливість працювати у зоні бойових дій та мати безперешкодний доступ до військових частин[295]. На них поширювались не тільки гарантії, передбачені законодавством про прокуратуру, а й захист як для військовослужбовців. Після ліквідації функції слідства в органах прокуратури, а потім і системи військових прокуратур у цілому, доступ до району ведення бойових дій контролювався військовими, які фактично вирішували питання можливого перебування слідчих та прокурорів на місцях вчинення злочину[296].
На противагу цьому, законодавство України, яке регулює діяльність прокуратури, не передбачає додаткових гарантій соціального захисту працівників. Єдиним аспектом соціального забезпечення прокурорів, який може стосуватись викликів збройного конфлікту, є можливість отримати допомогу на поховання працівника, який загинув (помер) у зв’язку з виконанням службових обов’язків[297]. Водночас, 12 червня 2023 року у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт закону № 9380, який пропонує запровадити додаткову надбавку для прокурорів, які працюють у районі ведення бойових дій, а також грошову допомогу у разі загибелі (смерті), інвалідності, а так само часткової втрати працездатності[298]. Не дивлячись на його включення до порядку денного парламенту на початку 2024 року, до цього часу його не було розглянуто.
Крім цього, на практиці виникають також питання до рівня заробітних плат прокурорів, які залежать від прийнятого державного бюджета на відповідний рік. Затверджені показники у 2024 році зробили заробітну плату прокурорів нижчою серед правоохоронних органів та органів правосуддя[299]. При обговоренні проєкту державного бюджету на 2025 рік було заплановано підвищення заробітних плат прокурорам, а рішення про це отримало попередню підтримку Бюджетного комітету Верховної Ради України[300]. Проте, при подальшому розгляді, після тривалих публічних скандалів навколо органів прокуратури, заплановане підвищення заплат було скасоване[301]. За результатами голосування у Верховній Раді України рівень соціального забезпечення прокурорів залишився тим самим.
Рівень соціального забезпечення слідчих та прокурорів, які залучені до розслідування наслідків війни, безпосередньо впливає і на їх мотивацію до виконання своїх функцій. Враховуючи, що робота на місцях вчинення злочинів створює додатковий ризик для їх життя, він має балансуватись відповідним захистом не тільки для самих працівників, а й для членів їх родин. Враховуючи те, що на рівні НПУ, СБУ та органів прокуратури запроваджено внутрішню спеціалізацію щодо роботи з наслідками війни, працівники переводяться у інші підрозділи всередині системи, тим самим зменшуючи ризики для себе.