Ризики для постраждалих та їх захист у кримінальному провадженні

Ризики для постраждалих та їх захист у кримінальному провадженні[604]

‍Виклики для потерпілих, зумовлені збройним конфліктом

З початку міжнародного збройного конфлікту на території України у 2014 році правоохоронним органам важко ідентифікувати потерпілих. Особливо складним є доступ до тих, хто знаходиться на окупованих територіях, як і створення умов їх безпечної участі у провадженнях. Результати опитування постраждалих від наслідків збройного конфлікту на території України показують, що переважна більшість осіб (83 %) вважають вкрай важливим доступ до правосуддя[605]. Але на їх бажання брати активну участь у процесі впливають такі фактори, як:

• відсутність впевненості, що кримінальні провадження будуть результативними;
• важко переживати складні емоції у процесі та бути активними учасниками провадження;
• участь у провадженні не відчувається як виправдана, зважаючи на ризики, які виникають для постраждалих, зокрема через їх проживання на окупованих територіях самих чи їх родичів;
• попередній негативний досвід взаємодії з представниками системи правосуддя;
• низький рівень довіри до представників системи правосуддя, та ін[606]. 

Крім того, факт проживання постраждалих у районах, непідконтрольних уряду України, практично унеможливлює отримання свідчень, проведення слідчих дій та взаємодію з органами досудового розслідування[607]. При цьому ті потерпілі та свідки, які повернулися на окуповані території чи мали там родичів[608], сприймали свою активну участь у кримінальних провадженнях як ризик для можливого переслідування їх чи близьких осіб органами окупаційної влади[609]. 

Загалом лише органи досудового розслідування та прокуратури у окремих регіонах розвинули досвід роботи з потерпілими та свідками з окупованих територій, зокрема переміщені з Кримського півострову та ті, що здійснювали свої повноваження стосовно окупованих частин Донецької та Луганської областей та фактично документували і розслідували злочини на окупованих територіях. При цьому працівники цих органів вказують, що найбільшим запитом щодо заходів безпеки від потерпілих та свідків з ТОТ у провадженнях є зміна анкетних даних[610].

Після повномасштабного вторгнення, на готовність постраждалих осіб брати активну участь у процесах правосуддя також вплинув розвиток практики переслідування за злочини проти основ національної безпеки України. Стаття 111-1 КК України сформульована досить широко, що залишає можливість для вільного тлумачення дій осіб у межах цієї кваліфікації[611]. З огляду на практику її застосування, постраждалі у регіонах, що були звільнені від російської окупації або де тривають активні бойові дії, занепокоєні тим, що їх дії можуть бути сприйняті як правопорушення. Через це вони можуть відмовлятись взаємодіяти із системою правосуддя.

Водночас, потерпілі та свідки можуть відчувати на собі тиск всередині громад, високий рівень інтересу до проваджень та їх результатів. У випадку, якщо постраждала особа проживає у невеликому населеному пункті, то більшість людей знає про факт злочину, потерпілих та свідків, чи співпрацює особа з правоохоронними органами та інші деталі навколо злочину і його розслідування[612]. Або якщо цей населений пункт є наближеним до району ведення бойових дій, постраждалі хвилюються за свою долю та можливі ризики для життя та здоров’я якщо територія, де вони проживають, знову може опинитись під контролем збройних сил РФ[613]. 

З огляду на запити постраждалих до процесів правосуддя, їх безпека у провадженнях прямо впливає на кількість осіб, які готові активно залучатись та свідчити про найтяжчі міжнародні злочини. Також на це впливає спроможність держави ідентифікувати та задовольнити їх потреби не лише у правовій сфері, але й у питаннях соціальної, медичної та психологічної підтримки.

Підтримка потерпілих у процесах правосуддя

Наразі лише на рівні органів прокуратури було створено окремий підрозділ, який відповідає за взаємодію та підтримку потерпілих у кримінальних провадженнях. У 2023 році було прийнято окремий внутрішній документ, який визначає підходи у роботі з постраждалими від найтяжчих міжнародних злочинів[614] та передбачає запровадження механізму підтримки через такі складники:

• створення Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків[615];
• запровадження координаторів із питань підтримки потерпілих і свідків, які діятимуть у складі Координаційного центру;
• роботи Міжвідомчої робочої групи з покращення координації державних органів та неурядових організацій;
• створення реферального механізму, заснованого на встановленні інституційних домовленостей між Координаційним центром, органами правопорядку, міністерствами та відомствами, а також іншими допоміжними службами щодо вжиття заходів захисту й дотримання механізмів безпеки, надання консультацій та іншої відповідної допомоги для свідків і потерпілих[616].

Механізм пропонує запровадити систему обліку, оцінку ризиків віктимізації осіб, а також роз’яснення прав потерпілих та свідків у провадженнях[617]. Не дивлячись на запропоновані кроки, прийнятий механізм не охоплює питання захисту потерпілих та свідків. Натомість фокусується на вирішенні соціальних, психологічних та правових питань, пов’язаних з їхньою участю у кримінальних провадженнях. Водночас, у положенні про Координаційний центр вказано, що у своїй діяльності він керується, у тому числі, Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»[618].

Протягом двох років умови діяльності Центру здебільшого залежали від практичних рішень та загальної рамки затверджених підходів у роботі з постраждалими від наслідків збройного конфлікту на території України[619]. Затверджені Україною підходи з розвитку системи правоохоронних органів та правосуддя передбачають, що Координаційний центр має фокусуватись не тільки на постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів, а й всіх насильницьких діянь у загальнокримінальних провадженнях[620]. Тому очікувано, що розвиток його роботи буде потребувати розширення штату, а також створення відповідної інфраструктури підрозділів підтримки на рівні судів та органів слідства. 

Зрештою, відсутність програм і законодавства щодо захисту свідків і потерпілих робить незрозумілим, яким чином органи влади будуть забезпечувати їхню безпеку, якщо вони вирішать йти на активну взаємодію. Наразі Центр підтримки переадресовує запити від постраждалих до інших зовнішніх організацій, які надають безпосередню допомогу. Станом на січень 2025 року, за повідомленнями Центру, було надано допомогу понад 1100 потерпілим, більшість з яких діти (873 дитини)[621]. А на початок 2026 року на супроводі Центру перебували 2199 потерпілих (з них 704 чоловіки, 1186 жінок, 288 дітей) та 112 свідків (49 чоловіків, 49 жінок, 14 дітей)[622]. Також робота центру розширилась у регіонах, де діють спеціалізовані підрозділи прокуратури щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту. Та додатково заплановано відкриття відділів Центру у Львівській, Одеській та Чернівецькій областях[623].

Активізація процесу перемовин про вступ України до ЄС підняла ряд питань, у тому числі у сфері правосуддя, які підлягають реформуванню та пошуку дієвих рішень відповідно до європейських стандартів. Одним з напрямків у цій сфері є питання підтримки постраждалих від насильницьких злочинів, а також реформування системи заходів безпеки для потерпілих та свідків у кримінальних провадженнях[624]. Не дивлячись на те, що у рекомендаціях для України не робиться окремий акцент на захисті потерпілих від найтяжчих міжнародних злочинів, очікується, що вже сформована інфраструктура у вигляді Центру розширить свою діяльність на більш ширше коло осіб.

За прикладом створення Центру, питання про роботу з потерпілими та свідками також почало підніматись на рівні судової системи. 11 листопада 2024 року Радою суддів України було затверджено Протокол для судів по роботі з вразливими потерпілими та свідками[625]. Його підхід має застосовуватись не тільки у роботі з потерпілими та свідками від найтяжчих міжнародних злочинів. Протокол містить перелік уразливих категорій постраждалих, серед яких також потерпілі від насильницьких злочинів, жінки, діти та інші категорії. Також передбачалось, що за донорської підтримки у чотирьох судах будуть запущені пілотні проєкти по створенню комфортних умов для перебування потерпілих та свідків у приміщенні суду[626], але враховуючи політичні процеси та закриття фінансування проєкт так і не було реалізовано.

Крім того, прийняті на цей час ініціативи не запроваджують системний підхід по роботі з постраждалими особами, а пропонують вибіркові рішення. Для того, щоб ці ініціативи мали стійкий вплив і встановили послідовну практику, необхідно розробити відповідну систему, спрямовану на ідентифікацію та підтримку постраждалих, за підтримки досвідчених та компетентних фахівців на всіх рівнях, підкріплену відповідною законодавчою базою.

Жертви та уцілілі повинні бути в центрі зусиль, пов'язаних з правосуддям, тоді як зараз вони здебільшого розглядаються та сприймаються національною системою як допоміжний інструмент для поставленої мети.

Практика застосування заходів безпеки

Через відсутність узагальнених підходів до роботи з постраждалими від найтяжчих міжнародних злочинів відповідно до міжнародних стандартів, які зокрема захищають потерпілих від ризику повторної травматизації[627], а також дієвих заходів для захисту свідків, не кожен постраждалий готовий брати активну участь у процесі. Його тривалість, залучення до великої кількості процесуальних дій, необхідність давати пояснення необмежену кількість разів як на стадії досудового розслідування, так і судового розгляду справи, можливість безпосередньо взаємодіяти з обвинуваченим під час розгляду справи судом чи розгляд справи за відсутності обвинуваченого, який не гарантує виконання винесеного судом рішення — все це негативно впливає на психологічний стан постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів та їхнє бажання довести процес до кінця. 

Загальний підхід до забезпечення захисту та безпеки потерпілих від міжнародних злочинів скоріше відображає незадовільний стан системи захисту потерпілих у кримінальній юстиції. Така ситуація потребує послідовного та комплексного реформування, що посилить як якість розслідувань кримінальних проваджень загалом, так ефективність та безпеку роботи працівників системи кримінальної юстиції. Положення чинного закону “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”[628] потребують уваги до таких аспектів, як: їх відповідність існуючим викликам та неврахування специфіки міжнародних злочинів; відсутність єдиного органу для координації та відповідальності за реалізацію заходів безпеки; ризики вторинної віктимізації потерпілих;неефективна комунікація та підтримка постраждалих, зокрема й поза межами кримінального провадження; виклики для безпеки та спроможності працівників системи кримінальної юстиції; залежність реалізації заходів безпеки від міжнародної допомоги тощо.

Не дивлячись на те, що окремі підходи були застосовані на практиці, спрямовані на захист конфіденційності даних потерпілих чи протидію їх вторинній віктимізації, їх ефективність напряму залежить від внесення змін до законодавства. Поряд із цим, заходи безпеки для учасників кримінального провадження спрямовані більше на захист свідків як джерела важливих свідчень, ніж потерпілих. Такий підхід національної системи, сформований у провадженнях щодо фактів організованої злочинної діяльності, не є ефективним при розслідуванні найтяжчих міжнародних злочинів. 

Контекст збройного конфлікту на території України та дослідження його наслідків створили додаткові вимоги, які мають бути враховані при розробці змін до законодавства щодо заходів безпеки для учасників кримінального провадження:  

• запровадження чітких критеріїв, що дозволять обґрунтувати вибір заходу безпеки, враховуючи доступний ресурс відповідальних органів та джерела фінансування кожного з компонентів; 
• створення алгоритму систематичної перевірки ризиків для постраждалих, що допоможеуть визначати релевантність тих або інших механізмів захисту;
• визначення чітких і взаємодоповнюючих критеріїв, які вказують на ступінь небезпеки для особи, важливості її інформації для провадження, а також дозволяють підібрати відповідні заходи безпеки, що можуть бути застосовані у межах комплексної програми для потерпілого чи свідка;
• розробка механізму міжнародної співпраці у разі звернення інших країн чи механізмів правосуддя (наприклад, МКС) про застосування заходів безпеки; 
• передбачення порядку міжвідомчої взаємодії установ, що є власниками персональних даних та іншої інформації, у межах реалізації заходів безпеки[629]. 

Крім розробки нового нормативно-правового регулювання, викликом є зміна існуючої інфраструктури органів, які реалізують заходи безпеки. Сформована практика показує, що викликами для їх роботи є: недостатність фінансування їх діяльності, потреба у координації діяльності між різними підрозділами та систематизації практики органів, високий рівень завантаженості органів та нестача спеціалістів, ризики для безпеки залученого персоналу. 

Заходи, передбачені на реалізацію Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку (2023–2027)[630] включають створення національної служби гарантування безпеки для підвищення ефективності застосування заходів безпеки до учасників проваджень щодо тяжких та особливо тяжких злочинів (до IV кварталу 2027 року або протягом року після припинення чи скасування воєнного стану)[631]. Наразі зареєстровані законопроєкти[632] та дискусії навколо них не дають можливості сформувати повну картину того, як саме буде побудована оновлена система забезпечення безпеки потерпілих та свідків у кримінальних провадженнях. При цьому загальні тенденції та фокус поточних ініціатив у межах євроінтеграції можуть свідчити, що досі приділяється недостатньо уваги потребам постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів.