У цьому дослідженні під політичною волею йдеться про готовність держави втілити необхідні реформи у сфері законодавства, інфраструктури та ресурсів, які дозволять забезпечити ефективне правосуддя. Хоча загалом Україна проявляє свій намір вносити зміни у законодавство, продиктовані збройним конфліктом з 2014 року (наприклад, зміни до КПК України відносно строків розслідування найтяжчих міжнародних злочинів за Кримінальним кодексом, порядку взаємодії з МКС, до якого все ще виникають запитання, зміни до КК України після ратифікації Римського статуту), прогрес залишається повільним та несуттєвим.
Відсутність політичної волі для пріоритизації справедливого та ефективного правосуддя спостерігається не тільки з боку України, а й певною мірою зі сторони міжнародної спільноти за роки, що передували повномасштабному вторгненню, зокрема на прикладі: постійного та недоречного політичного втручання[43]; відсутності політичної підтримки необхідних питань (непідписання Президентом України прийнятого закону про імплементацію міжнародного гуманітарного права, відтермінування ратифікації Римського статуту МКС); нездатності створити потрібну інфраструктуру на рівні органів слідства та суду, враховуючи спроможність та експертний потенціал; несвоєчасного призначення компетентних фахівців до органів слідства, прокуратури та суду; нездатності забезпечити достатні ресурси там, де вони необхідні для здійснення справедливого та ефективного правосуддя.
В результаті це призвело до неспроможності подолати безкарність, що відповідно призвело до повномасштабного вторгнення РФ на територію України. Якби переслідування за ймовірні найтяжчі міжнародні злочини здійснювалось своєчасно та відповідальні особи були притягнуті до відповідальності, цілком ймовірно, що це слугувало б стримувальним фактором для подальших трагічних подій.
У відповідь на повномасштабне вторгнення, реакція у сфері міжнародного правосуддя вже була кардинально іншою. Багато викликів, які виникли раніше та не були пріоритетними для уряду України та/або міжнародних партнерів, після 24 лютого 2022 року вже потребували реалізації визначених рішень. Натомість багато часу та ресурсів досі витрачається на їхній «пошук» та повторну ідентифікацію, а не на втілення ефективних шляхів реалізації рішень. Наприклад: відсутність відповідного законодавства, підходів до визначення пріоритетів та кваліфікації злочинів, ресурсів, необхідних для досягнення результатів тощо.[44]
Верховенство права завжди було однією з кричущих прогалин для державної системи України. У той час, починаючи з проголошення незалежності у 1991 році, поки кожен політичний лідер заявляв про важливу роль верховенства права для демократії України, цей принцип ніколи не був повноцінно визнаний, наслідуваний та реалізований на практиці. Судова система держави завжди зазнавала критики через те, наскільки вона є насправді незалежною, справедливою та об’єктивною. Водночас її часто використовували як політичний інструмент, зокрема, для покарання, переслідування та маніпуляцій[45].
Європейська комісія у своєму звіті за 2023 рік достатньо оптимістично оцінила стан верховенства права та основоположних прав в Україні, визнала досягнутий законодавчий прогрес та вказала на прогалини, які ще належить усунути (як-от приведення національного кримінального законодавства у відповідність до міжнародних стандартів та констатація того, що Україна не ратифікувала Римський статут). [46]
На противагу цьому, загальнонаціональні опитування, проведені протягом 2023 року, демонструють дуже красномовну оцінку тому, що населення не впевнене у здатності судової системи захистити основоположні права відповідно до принципу верховенства права. Так на початку 2023 року рівень недовіри до судової системи загалом складав 59%[47]. А наприкінці року цей показник не зазнав значних змін, середнє значення по країні становило 58%, а частка людей, які не довіряють або мало довіряють системі, у деяких містах коливалася між 63–71%[48].
Збройний конфлікт у 2014–2022 роках та масштаб найтяжчих міжнародних злочинів, які вимагали відправлення правосуддя у цей період, мали б стати каталізаторами реформи системи правосуддя. Натомість зміни, що десятиліттями тривали у цій сфері, зайшли у глухий кут за роки до повномасштабного вторгнення й призвели до того, що весь механізм правосуддя практично був виведений з ладу. До цього додалась відсутність волі до вдосконалення законодавства, правозастосовчої та судової інфраструктури, та розподілу ресурсів для розгляду справ, пов'язаних з конфліктом у 2014–2022 роках.
Після повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року, прогрес, на який вказує Європейська комісія у своєму звіті[49], та розблокування антикорупційної реформи й реформи системи правосуддя стали результатом тиску, умов фінансової підтримки міжнародних партнерів України[50]. Забезпечення міжнародного правосуддя та відповідальності за найтяжчі злочини — це питання міжнародного рівня. До цього ж національну систему правосуддя слід розглядати як таку, що зумовлена та знаходиться під впливом вимог, які висуваються Україні як державі у межах глобальної «екосистеми» правосуддя. Забезпечення повного та відповідного реформування української правової системи надасть їй можливість розслідувати та здійснювати переслідування за найтяжчі міжнародні злочини, а також співпрацювати та доповнювати інші ініціативи у сфері правосуддя, що є основним елементом у пазлі реального міжнародного правосуддя у відповідь на конфлікт на території України, який триває з 2014 року по теперішній час. Якщо цієї частини бракує, решта пазла не складеться.
З лютого 2022 року, багато держав[51] та міжнародних механізмів започаткували ініціативи у сфері правосуддя. Значна кількість ресурсів також була спрямована на притягнення до відповідальності за найтяжчі злочини, вчинені в Україні, протягом останніх трьох років. Попри це, національна система залишається значною мірою неспроможною. Наслідок відчутний, оскільки Україна має здійснювати більшість проваджень, що вчиняються під час цієї фази російської агресії. Хоча реакції МКС та держав, які здійснюють розслідування за принципом «універсальної юрисдикції», відіграють вирішальну роль, запит зі сторони України на міжнародне правосуддя може отримати обмежену відповідь, як і багато інших конфліктних ситуацій, що потребують їхньої уваги. Багато викликів, з якими зустрічається Україна під час конфлікту на шляху до справедливого та ефективного міжнародного правосуддя, є значними (і були б значними для будь-якої держави у подібному становищі), і, до певної міри, перебувають поза її контролем. Однак, невелика кількість цих проблем та викликів (якщо такі взагалі є) для відправлення реального національного правосуддя для жертв російської агресії в Україні є насправді нездоланними. Перш за все, постраждалі вимагають міжнародного правосуддя з 2014 року і цей запит зростатиме, оскільки, на жаль, кількість жертв збільшується, а міжнародні злочини продовжують вчинятись. Однак потерпілим було обіцяно правосуддя, і є надія, що рано чи пізно воно буде здійснене.[52]
Отже, критично важливо, щоб політична воля до змін у системі правосуддя на всіх рівнях створювалась не тільки у межах України, а й була підтримана міжнародною спільнотою. Міжнародні партнери мають бути готові підтримати процеси міжнародного правосуддя та механізми для України як на національному рівні, так і на міжнародному. Як зазначалося, ефективна та посилена міжнародна система правосуддя для України (яка може слугувати прикладом для інших країн) могла б допомогти зміцнити потенціал всієї глобальної системи міжнародного правосуддя. Це має бути інтересом міжнародної спільноти.
Однак, будь-яке «рішення» з боку міжнародного правосуддя має ґрунтуватися на ретельному, реальному, неупередженому та всебічному аналізі кількісних та якісних показників, які слугують демонстрацією поточних прогалин та потреб національної системи України. Зрештою, Україна потребує комплексної, послідовної та стратегічної «реакції у сфері правосуддя», побудованої для посилення правової бази та «архітектури» правосуддя в цілому, а не реактивного та вибіркового підходу до «розбудови спроможності», який наразі застосовується до окремих правозастосовних та судових інституцій в Україні як відповідь на їхні індивідуальні запити. Вони часто виходять з обмеженого і часткового знання та розуміння того, як забезпечити по-справжньому міжнародне правосуддя щодо злочинів, вчинених в Україні.
Кожна зміна до законодавства України, кожен розподіл спроможностей та ресурсів, кожна запропонована національна інституційна реакція, й наостанок будь-який міжнародний механізм правосуддя, включення якого буде необхідним, мають бути частиною пазла, всеохопної відповіді міжнародного правосуддя на потреби, які випливають з поточного збройного конфлікту. Але вона також має бути розроблена з урахуванням досягнутого і майбутнього — що дозволить зберегти посилену довгострокову архітектуру міжнародного правосуддя для України. Щоб сформувати та реалізувати таке рішення, необхідне стратегічне бачення з боку українських та міжнародних лідерів, відповідних експертів та інших важливих зацікавлених сторін.
Перш за все, будь-яка реакція у сфері правосуддя має бути ефективною і мати значення для жертв та тих, хто постраждав від міжнародних злочинів. Вона має бути стабільною, надійною, викликати довіру та дозволити тим, хто несе на собі основний тягар війни, хто втратив своїх синів, дочок, батьків, братів, сестер через жорстокі міжнародні злочини продовжувати вірити в уряди та політичних лідерів, які до цього часу не змогли побудувати систему, здатну здійснити правосуддя за звірства, скоєні під час найбільшої війни в Європі за останні 70 років.
