Національний рівень
Дискусії навколо процесів правосуддя щодо наслідків збройного конфлікту на території України тривають вже не один рік. Збройне протистояння розпочалося ще у 2014 році, але публічно частіше звучить 24 лютого 2022 року, коли відбулось широкомасштабне вторгнення РФ, як початок війни[6]. Водночас більше десяти років національні та міжнародні органи правосуддя аналізують наслідки окупації Кримського півострову та протистояння на території окремих районів у Донецькій та Луганській областях.
Протягом кількох місяців з початку збройного конфлікту Україна юридично визнала Крим окупованою територією. 15 квітня 2014 року було прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який визначив відповідальність РФ за ці території та заперечив будь-які її територіальні права на цей регіон[7]. Початок «антитерористичної операції» 13 квітня 2014 року вплинув на правову кваліфікацію подій на Донбасі[8]. Надалі, переважна більшість дій, які вчинялись в умовах активних бойових дій, тлумачилися як терористичні акти, а представники незаконних збройних формувань самопроголошених «ЛНР» та «ДНР» розглядались як учасники терористичних організацій. Судам було достатньо запровадженого правового режиму антитерористичної операції для того, щоб аргументувати свої рішення за статтями 258 («Терористичний акт»), 258-3 («Створення терористичної групи чи терористичної організації») Кримінального кодексу України.
Ймовірні факти порушень законів та звичаїв війни фіксувались з 2014 року, але їхня кваліфікація за статтею 438 («Порушення законів та звичаїв війни») КК України була радше винятком, ніж правилом. Наприклад, за 2014 рік зареєстровано лише одне кримінальне правопорушення за цією статтею та 1499 із правовою кваліфікацією як терористичний акт[9]. Крім того, ймовірні факти вчинення воєнних злочинів реєструвались також за загальнокримінальними статтями Кримінального кодексу України, такими як стаття 115 («Умисне вбивство»), 146 («Незаконне затримання») та інші[10]. Неможливо їх виокремити із загальної статистики, що відображають точну кількість, оскільки у судовій та слідчій перекваліфікації таких проваджень за статтею 438 КК України, ця практика була досить поширеною. Частіше статтю про порушення законів та звичаїв війни застосовували правоохоронні органи у прив’язці до контексту подій на території Кримського півострову.
Починаючи з 2020 року кількість зареєстрованих кримінальних проваджень за ймовірно воєнні злочини почала зростати, хоча й не набула масового характеру[11]. Водночас на тлі восьми років збройного конфлікту, що триває, судова практика у справах за статтею 438 КК України не розвинулась достатньою мірою. Станом на початок 2022 року було винесено рішення у трьох кримінальних провадженнях і лише одне з них – проти затриманого обвинуваченого, два інших розглядалися у заочному порядку. До того ж не були справи щодо виконавців нижчої ланки – представників незаконних збройних формувань самопроголошених «ЛНР» та «ДНР».
Затриманих російських військових переслідували за статтею 437 КК України («Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни») у сукупності зі статтею 110 КК України («Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України») за участь у бойових діях на території України та іншими статтями, які охоплювали перетин кордону. Крім цього, їхній зв’язок з самопроголошеними «ЛНР» та «ДНР» розглядався крізь призму терористичного акту та участі у терористичній організації (статті 258, 258-3 КК України). Надалі, під час АТО/операції об’єднаних сил [12] засуджені російські військові використовувались як «обмінний фонд» для звільнення затриманих українських військовослужбовців та цивільних, ув’язнених на Донбасі, тому фактично вони не відбували призначені судом покарання.
Ситуація кардинально змінилася після 24 лютого 2022 року. З моменту повномасштабного вторгнення РФ на територію України практично всі діяння, вчинені в умовах збройного конфлікту, кваліфікуються як порушення законів та звичаїв війни. Так, лише за 2022 рік було зареєстровано 60 387[13] кримінальних правопорушень з такою правовою кваліфікацією, а за 2023 рік – 53 463 правопорушення[14]. Їхня кількість постійно зростає. Інформацію про ці провадження щоденно оновлює Офіс Генерального прокурора на офіційних порталах[15]. Поряд з цим збільшується кількість зареєстрованих фактів, які кваліфікуються як розв’язування та ведення агресивної війни, що є інтерпретацією злочину агресії за українським законодавством. Також правоохоронні органи активно застосовують статті щодо злочинів проти основ національної безпеки, особливо на звільнених від контролю РФ територіях.
З повномасштабним вторгненням значно зросла кількість російських військових, затриманих як військовополонених. Це розширило можливості системи правосуддя починати провадження щодо реальних осіб. Протягом лютого-березня 2022 року їх переслідували за статтями 110 («Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»), 332-2 («Незаконне перетинання державного кордону України»), 437 («Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни») КК України — фактично за перетин кордону й участь у бойових діях. Хоча правовий статус військовополоненого за Конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року передбачає гарантії, які мають надаватись таким особам та захищають від такого переслідування[16]. Тому поступово справи проти російських військових почали вже активно розглядатись за фактами порушення законів та звичаїв війни[17]. Станом на кінець 2023 року 470 особам повідомлено про підозру, до суду направлено 316 обвинувальних актів, а засуджено 73 осіб[18]. Не дивлячись на те, що ці показники включають як справи проти реальних затриманих, так і провадження за відсутності обвинувачених (in absentia), такі швидкі результати викликають питання щодо якості проведеного розслідування та зібраних доказів.
Крім того, після 24 лютого 2022 року і далі розвивається практика заочного переслідування російських посадовців за статтею 110 КК України («Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»), періодично у поєднанні зі статтею 437 КК України («Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни»). Зокрема — за факти визнання «незалежності» самопроголошених «ЛНР» та «ДНР», а також голосування за приєднання окремих областей України до РФ[19]. Суди у різних регіонах України вже виносять вироки у таких провадженнях у той час, поки у правовому полі тривають дискусії на предмет того, чи користуються такі особи імунітетом від судового переслідування[20].
Система правосуддя після 24 лютого 2022 року намагається відреагувати на запит суспільства на справедливість. Публічні процеси у судах демонструють, що держава насамперед прагне пришвидшити покарання, а не відновити істину. Складність доведення найтяжчих міжнародних злочинів потребує від усіх учасників кримінального провадження особливих знань, навичок та матеріально-технічних ресурсів. Через це на фоні об’єктивних умов, пов’язаних із збройним конфліктом та загальною небезпекою у різних регіонах, пасивною позицією адвокатів захисту у більшості проваджень[21], а також обмежень за нормами законодавства, процеси перетворюються на швидке правосуддя, що викликає сумніви щодо його якості та безсторонності.
Зазначене вище дозволяє виокремити такі характерні ознаки національної системи правосуддя під час війни в Україні:
- Збройний конфлікт в Україні триває вже більше ніж десять років, створюючи значні та часто неминучі виклики для правосуддя за міжнародні злочини. Але українська система правосуддя досі не змогла ефективно адаптуватися до цих викликів (які, ймовірно, існували до 2014 року) на рівні права та судової практики. Натомість було обрано підхід, коли прийняті рішення підлаштовувались під поточну ситуацію.
- Зокрема, підходи до аналізу фактів вчинення загальнокримінальних злочинів застосовуються і щодо злочинів за міжнародним правом. Це передбачає, що факти порушень законів та звичаїв війни розглядаються без врахування притаманних ним особливостей.
- Масштаб наслідків збройного конфлікту здатен паралізувати не тільки систему правосуддя, а і систему виконання покарань. Кожне з проваджень — це багатокомпонентна робота слідчих, прокурорів, суддів та адвокатів. На додаток до розгляду міжнародних злочинів, на контролі правосуддя залишається і масив щоденних загальнокримінальних злочинів.
- Національна правова база наразі не адаптована для розв'язання проблем, пов'язаних з конфліктом, а також для здійснення проваджень відповідно до міжнародних стандартів. Наразі зміни до нормативно-правових актів мають переважно реактивний характер і не спрямовані на більш основоположну загальну трансформацію правової бази України, що є першочерговою потребою.
З іншого боку, фрагментарний процес внесення законодавчих змін не враховує, як ці зміни самі по собі можуть вплинути на практику роботи слідчих та прокурорів, що своєю чергою може призвести до посилення проблем на рівні судових органів та правозастосовчої практики. - Законодавство України наразі в основному орієнтує правоохоронні органи на розслідування індивідуальних злочинів. Водночас більшість міжнародних злочинів і їхнє дослідження вимагає системного аналізу, що включає, наприклад, дослідження дій керівних та командних структур, масштабного збору різних видів доказів, розслідування не тільки діянь безпосередніх виконавців, а й непрямих виконавців вищого рівня, а не фокусу тільки на окремих особах.
Щодо міжнародних злочинів, такі системні провадження можуть впливати на правову кваліфікацію окремих діянь та характер індивідуальної відповідальності за них, що може більш адекватно відображати характер цих злочинів, вчинених у межах військових операцій або державної політики. - Перспектива національних процесів правосуддя — це притягнення до відповідальності за найтяжчі міжнародні злочини у порядку in absentia. Практика більше ніж десяти років збройного конфлікту на території України показала, що саме до таких проваджень найбільш активно звертається система правосуддя України. Проте відкритим залишається питання, чи здатен такий підхід забезпечити реальне притягнення винних осіб до відповідальності.
На сьогодні таке розслідування та розгляд справ лишається інструментом статистики й створює хибне враження, що Україна здійснює правосуддя у той час, коли де факто інтереси постраждалих — поза увагою правоохоронної системи, а виконавці найтяжчих злочинів залишаються на свободі. За більше ніж десять років збройного конфлікту на території України не відомо про жодний випадок, коли вирок, винесений in absentia було виконано. - На фоні масиву зареєстрованих проваджень після повномасштабного вторгнення вся увага системи правосуддя сфокусована на дослідженні цих фактів. Внутрішні підходи роботи правоохоронних органів на практиці не пріоритизують події у Криму та на Донбасі, які стались до 24 лютого 2022 року.
Ці факти не були повноцінно досліджені, попри те, що вони є важливим етапом і першопричиною подій після повномасштабного вторгнення. Безкарність за найтяжчі міжнародні злочини, вчинені протягом 2014–2022 років, можливо, стала підґрунтям для продовження вчинення таких злочинів після 2022 року, що показує послідовну політику РФ. Інтереси та права постраждалих від цих злочинів залишаються знехтуваними.
