Спроможність системи виконання покарань України
Система установ виконання покарань в Україні включає 182 заклади. 29 з них знаходяться на непідконтрольних територіях у Донецькій та Луганській областях та 5 на території Кримського півострову, 7 установ розташовані на інших територіях, які підконтрольні РФ[576]. У 39 установах (22 з яких становлять виправні колонії) не утримуються засуджені через оптимізацію системи. Станом на 1 січня 2023 року в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах трималось 42726 осіб, з яких 27179 осіб у 61 діючій установі виконання покарань, зокрема 20 978 осіб у виправних колоніях середнього та максимального рівня безпеки[577].
Вже не перший рік тривають дискусії навколо завантаженості установ для утримання осіб. Тривалість судового процесу, множинне обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, відсутність ресурсів, які необхідні для оновлення фонду кримінально-виконавчої системи, призводить до переповненості як установ для тимчасового тримання осіб (слідчих ізоляторів), так і установ виконання покарань[578]. З 2017 року система намагається оптимізувати діючі установи виконання покарань, консервуючи окремі місця несвободи та переселяючи засуджених до об’єктів з кращими умовами[579]. Водночас загальні умови утримання осіб у таких місцях залишаються предметом індивідуальних звернень до Європейського суду з прав людини, а у його рішеннях визнаються системні порушення гарантій прав людини[580].
Після повномасштабного вторгнення РФ на територію України на доступні установи виконання покарань почали дивитись по-іншому. Ці заклади мали забезпечити утримання російських військових як тих, хто затримувався як військовополонений, так і тих, хто надалі був засуджений українськими судами. Так, із доступного ресурсу закладів кримінально-виконавчої системи було утворено 51 дільницю та 1 табір для утримання військовополонених за рахунок вже наявних місць несвободи[581]. Затримані полонені стали ізольованими у цих дільницях, а їхній режим утримання передбачає обов’язкові роботи. Згідно із заявами Міністра юстиції України у таких місцях дотримуються вимоги міжнародного гуманітарного права, що визначають гарантії для військовополонених[582].
Найбільше викликів на практиці почало виникати, коли окремі полонені російські військові ставали суб’єктами переслідування у кримінальних провадженнях. На стадії слідства їм не обирається запобіжний захід відповідно до вимог КПК України. Подібна практика мотивується тим, що відсутні ризики їхнього переховування від правосуддя, оскільки такі особи вже знаходяться у місцях обмеження волі у розумінні МГП.
Окремі дільниці утримання військовополонених, які віддані системі правосуддя, продовжують діяти як слідчі ізолятори, де російські військові утримуються окремо від інших затриманих, але у межах однієї установи. Такий підхід значно ускладнює дотримання звичайного розпорядку закладу: полонені мають додатково охоронятись, бо інші затримані можуть становити загрозу для їхнього життя і здоров’я. Крім того, російські військовополонені мають обмежений доступ до комунікації із зовнішнім світом. Будь-які контакти із затриманими здійснюються виключно з дозволу слідчого у кримінальному провадженні проти них. А враховуючи контекст збройного конфлікту та громадянство РФ, такі особи в результаті мають можливість комунікувати тільки з призначеними для їхнього захисту адвокатами із системи безоплатної правової допомоги, що потенційно може сприйматись як порушення Конвенції про поводження з військовополоненими.
Окремий правовий статус у кримінальному провадженні передбачено для засуджених осіб — це обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили[583]. Залежно від призначеного особі покарання обирається тип установи, до якої поміщається така людина. Враховуючи те, що санкції КК України щодо найтяжчих міжнародних злочинів передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк чи довічного позбавлення волі, відповідними установами для виконання таких покарань є виправні колонії[584].
Офіційна статистика не дозволяє вирізнити серед загальної чисельності осіб, які утримуються у місцях виконання покарань, скільки з них було засуджено за найтяжчі міжнародні злочини. Також неможливо встановити, скільки російських військовополонених реально були передані для виконання покарання після їх засудження (станом на 01.01.2024 року загалом було винесено 73 вироки за статтею 438 КК України[585]). Враховуючи процеси обміну таких осіб на полонених українських військових відкритим питанням залишається те, який період вони перебувають в місцях несвободи або ж як швидко передаються російській стороні у межах перемовин щодо обміну[586]. Таку інформацію на практиці важко перевірити, бо доступ до рішень судів за статтею 438 КК України у реєстрі судових рішень є обмеженим, а інформація щодо прийняття рішень про звільнення осіб від відбування покарання та помилування охороняється державною таємницею.
Порівнюючи зі статистикою зареєстрованих найтяжчих міжнародних злочинів на території України, кількість потенційних засуджених осіб, які можуть бути передані для відбування покарань до відповідних установ, може перевищувати кількість людей, які вже на сьогодні утримуються у місцях відбування покарань. Це за умови, що такі особи у всіх відкритих на національному рівні провадженнях будуть переслідуватись та відбувати покарання на території України. Такі запити не відповідають наявній інфраструктурі системи, особливо щодо кількості виправних колоній, а також не включаються в розрахунок бюджетних асигнувань, необхідних для розвитку кримінально-виконавчої системи[587].
Висновки про те, що національна система правосуддя здатна впоратись з усіма зареєстрованими провадженнями щодо найтяжчих міжнародних злочинів формуються переважно без врахування можливості забезпечити відбування покарання за такі злочини. На всіх осіб, яких очікують побачити у системі виконання покарань, може фізично не вистачити місця. З одного боку, на цей час більшість процесів відбуваються за відсутності обвинувачених (in absentia), що поки знімає на практиці проблему, яким же чином виконати вирок суду. Але з іншого боку, очікуючи на виконання таких рішень у перспективі та можливість екстрадиції засуджених з інших країн, система виконання покарань має забезпечити подальше утримання таких осіб та відповідні умови, які не будуть розглядатись як порушення прав людини.
