Доступ уцілілих до правосуддя
Проблеми у роботі національної системи правосуддя України впливають на рівень довіри до відповідних органів серед населення. Після початку збройного конфлікту у 2014 році запит на правосуддя з боку постраждалих осіб зріс в рази, але оцінка ефективності роботи держави у цьому напрямку не змінилась[535]. Зокрема, результати проведеного соціального дослідження показують, що за пів року після повномасштабного вторгнення РФ лише 5 % опитаних звертались до правоохоронних органів України щодо наслідків війни[536]. Оцінюючи механізми правосуддя за найтяжчі міжнародні злочини, вчинені на території України, 5 % опитаних визначили, що на їхню думку українські суди будуть ефективними. А на противагу цьому 63 % респондентів назвали спеціальні суди за участі національних та міжнародних суддів та 23 % — міжнародні інституції[537]. Водночас загальний рівень довіри населення до неурядових громадських організацій значно вищий (41,1 %), ніж до правоохоронних органів (наприклад, НПУ — 27,3 %), органів прокуратури (11,4 %) та суду (11,3%)[538].
З 2014 року велика кількість неурядових громадських організацій зосередила свою роботу на документуванні наслідків війни на території України. Починаючи з подій на території Кримського півострову та Донбасу, а з 2022 року — по всій Україні продовжують збиратись факти вчинення ймовірних найтяжчих міжнародних злочинів та серйозних порушень прав людини[539]. НУО не обмежені положеннями кримінального процесуального законодавства, тому більшість проблем, які постають перед правоохоронними органами, є неактуальними для діяльності організацій. Зокрема завдяки НУО вдається фіксувати події на території Криму в умовах окупації. Своєю чергою, НУО взяли на себе обов’язок супроводжувати постраждалих осіб від збройного конфлікту, який містить допомогу під час вирішення гуманітарних та соціальних питань, а також надання правової допомоги, зокрема щодо звернення до національних правоохоронних органів та міжнародних судових інстанцій.
Через велику кількість НУО, які займаються суміжними питаннями у сфері документування найтяжчих міжнародних злочинів, важливо налагоджувати внутрішню співпрацю. З 2014 року зберігається ситуація, коли одних і тих самих постраждалих можуть опитувати представники різних НУО, що збільшує ризик повторної травматизації таких осіб. Крім того, зважаючи на триваюче розслідування МКС ситуації в Україні, велика кількість версій свідчень постраждалих може негативно вплинути на процес розгляду справи Судом чи зробити покази таких осіб нерелевантними для Суду. І, хоча МКС спільно з Євроюстом презентували Керівні принципи щодо документування, на практиці їх рідко дотримуються[540].
З іншого боку, деякі постраждалі настільки прагнуть домогтися справедливості, що готові розповідати свої історії стільки разів, скільки зможуть, всім людям, які будуть їх слухати (НУО, слідчим, журналістам). Потрібно досягти балансу між суворими вимогами формального розслідування, коли потерпілу особу не можна опитувати кілька разів, та необхідністю адвокатувати зміни до законодавства; така адвокація буде найбільш ефективною, коли вона ґрунтується на реальних історіях та свідченнях.
Своєю чергою НУО намагаються співпрацювати з національними органами правосуддя та висвітлювати системні проблеми, які виникають у постраждалих осіб. Така взаємодія можлива завдяки залученню громадянського суспільства самими органами до обговорення питань, пов’язаних зі збройним конфліктом, або аспектів їхньої діяльності. Але найбільшим викликом для НУО залишається те, як зробити зібрану ними інформацію допустимою для кримінальних проваджень. За загальними правилами КПК України така інформація не може бути використана як доказ у провадженні. Потенційно такі дані можуть розглядатись як:
- Показання з чужих слів — положення КПК України допускає використання показань з чужих слів. У процесуальному порядку означає, що представники НУО, які зібрали відповідну інформацію, мають бути допитані як свідки. Та у порівнянні з іншими видами доказів, отриманих безпосередньо, така інформація матиме меншу доказову силу у справі[541].
- Речові докази — безпосередньо зібрані речові докази на місцях вчинення злочинів НУО також не можуть бути використані за вимогами КПК України. Оскільки у розумінні законодавства буде порушена процедура їхнього вилучення, це створить ризик визнання таких доказів недопустимими у процесі[542].
- Звернення — з огляду на проблеми обміну інформацією між НУО та правоохоронними органами, найбільш дієвим для національних кримінальних проваджень залишається обмін інформацією. Це передбачає письмову передачу інформації щодо фактів вчинених злочинів та відповідних контактів постраждалих осіб, з їхнього дозволу. Така форма дозволить підтвердити джерело отримання даних та долучити до проваджень відомості про спосіб їхнього отримання. Тому безпосередній збір доказів вже буде покладатись на органи правосуддя[543].
З точки зору участі постраждалих осіб у кримінальних провадженнях, найбільше можливостей для захисту їхніх прав надає процесуальний статус потерпілого. Починаючи з можливостей подавати докази у кримінальному провадженні, закінчуючи правом звернутись до суду із цивільним позовом для відшкодування завданої шкоди. Така особа або самостійно, або через представника може стати активним учасником кримінального провадження, впливати на його хід та отримувати актуальну інформацію про його результати. Але для цього важливо докладати активних зусиль, бо навіть для отримання інформації про хід розслідування необхідно звертатись до слідчого чи прокурора самостійно.
Норми законодавства про безоплатну правову допомогу визначають серед переліку суб’єктів її отримання окремі категорії постраждалих від збройного конфлікту, що має зробити правові послуги доступнішими. До них відносяться:
- внутрішньо переміщені особи;
- громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, з питань, пов’язаних із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб (зокрема про відшкодування шкоди, завданої внаслідок обмеження у здійсненні права власності на нерухоме майно або його знищення, пошкодження) у зв’язку зі збройною агресією Російської Федерації та тимчасовою окупацією території України;
- потерпілі від кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості, катування або жорстокого поводження під час воєнних дій чи збройного конфлікту у кримінальних провадженнях, розпочатих за фактом вчинення таких кримінальних правопорушень;
- особи, стосовно яких згідно із Законом України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України на час позбавлення особистої свободи та після звільнення у зв’язку із захистом прав і законних інтересів, порушених через позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України[544].
Зараз Офіс Генерального прокурора взяв на себе функцію взаємодії з постраждалими особами. В органах прокуратури було прийнято окремий внутрішній документ, який визначає підходи у роботі з постраждалими від найтяжчих міжнародних злочинів[545] та передбачає запровадження механізму підтримки через такі складники:
- створення Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків[546];
- запровадження координаторів із питань підтримки потерпілих і свідків, які діятимуть у складі Координаційного центру;
- роботи Міжвідомчої робочої групи з покращення координації державних органів та неурядових організацій;
- створення реферального механізму, заснованого на встановленні інституційних домовленостей між Координаційним центром, органами правопорядку, міністерствами та відомствами, а також іншими допоміжними службами щодо вжиття заходів захисту й дотримання механізмів безпеки, надання консультацій та іншої відповідної допомоги для свідків і потерпілих[547].
Механізм пропонує запровадити систему обліку, оцінку ризиків віктимізації осіб, а також роз’яснення прав потерпілих та свідків у провадженнях[548]. Не дивлячись на запропоновані кроки, прийнятий механізм не охоплює питання захисту потерпілих та свідків. Натомість фокусується на вирішенні соціальних, психологічних та правових питань, пов’язаних з їхньою участю у кримінальних провадженнях. Також відкритим питанням залишається те, як буде здійснюватись взаємодія з органами досудового розслідування, оскільки як Координаційний центр, так і прийнятий механізм стосується виключно органів прокуратури. Наразі єдиним доступним форматом є створення ще однієї міжвідомчої робочої групи, але всі її рішення матимуть рекомендаційний характер і навряд чи будуть взяті до уваги іншими учасниками.
Зрештою, відсутність програм і законодавства щодо захисту свідків і потерпілих робить незрозумілим, яким чином органи влади будуть забезпечувати їхню безпеку, якщо вони вирішать йти на активну взаємодію. Наразі Центр підтримки переадресує запити від постраждалих до інших зовнішніх організацій, які надають безпосередню допомогу. Станом на січень 2025 року, за повідомленнями Центру, було надано допомогу понад 1100 потерпілим, більшість з яких діти (873 дитини)[549]. Також робота центру розширилась у регіонах, де діють спеціалізовані підрозділи прокуратури щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту.
Активізація процесу перемовин про вступ України до ЄС підняла ряд питань, у тому числі у сфері правосуддя, які підлягають реформуванню та пошуку дієвих рішень відповідно до європейських стандартів. Одним з напрямків у цій сфері є питання підтримки постраждалих від насильницьких злочинів, а також реформування системи заходів безпеки для потерпілих та свідків у кримінальних провадженнях[550]. Не дивлячись на те, що у рекомендаціях для України не робиться окремий акцент на захисті потерпілих від найтяжчих міжнародних злочинів, очікується, що вже сформована інфраструктура у вигляді Центру розширить свою діяльність на більш ширше коло осіб.
За прикладом створення Центру, питання про роботу з потерпілими та свідками також почало підніматись на рівні судової системи. 11 листопада 2024 року Радою суддів України було затверджено Протокол для судів по роботі з вразливими потерпілими та свідками[551]. Його підхід має застосовуватись не тільки у роботі з потерпілими та свідками від найтяжчих міжнародних злочинів. Протокол містить перелік уразливих категорій постраждалих, серед яких також потерпілі від насильницьких злочинів, жінки, діти та інші категорії. Також передбачалось, що за донорської підтримки у чотирьох судах будуть запущені пілотні проєкти по створенню комфортних умов для перебування потерпілих та свідків у приміщенні суду[552], але враховуючи політичні процеси незрозуміло чим закінчиться ця ініціатива, та чи спроможна судова система власними силами реалізувати нові підходи.
Через відсутність узагальнених підходів до роботи з постраждалими від найтяжчих міжнародних злочинів відповідно до міжнародних стандартів, які зокрема захищають потерпілих від ризику повторної травматизації[553], а також дієвих заходів для захисту свідків, не кожен постраждалий готовий брати активну участь у процесі. Його тривалість, залучення до великої кількості процесуальних дій, необхідність давати пояснення необмежену кількість разів як на стадії досудового розслідування, так і судового розгляду справи, можливість безпосередньо взаємодіяти з обвинуваченим під час розгляду справи судом чи розгляд справи за відсутності обвинуваченого, який не гарантує виконання винесеного судом рішення — все це негативно впливає на психологічний стан постраждалих від найтяжчих міжнародних злочинів та їхнє бажання довести процес до кінця.
Крім того, прийняті на цей час ініціативи не запроваджують системний підхід по роботі з постраждалими особами, а пропонують вибіркові рішення. Для того, щоб ці ініціативи мали стійкий вплив і встановили послідовну практику, необхідно розробити відповідну систему, спрямовану на ідентифікацію та підтримку постраждалих, за підтримки досвідчених та компетентних фахівців на всіх рівнях, підкріплену відповідною законодавчою базою.
Жертви та уцілілі повинні бути в центрі зусиль, пов'язаних з правосуддям, тоді як зараз вони здебільшого розглядаються та сприймаються національною системою як допоміжний інструмент для поставленої мети.
